Наречені на свята - Лана Кохана

***

— То чим ви двійко займалися тут усе літо? — запитав Захар наступного ранку за сніданком.

— На Петрос ходили, — відказав я й зробив ковток кави.

Єва ще спала, а Ліза плескалася в душі, тож у їдальні ми були лише вдвох.

— Два місяці на Петрос ходили? — скинув брів Захар.

Я знизав плечима.

— Це вакації. Що ми, по-твоєму, повинні робити, якщо не відпочивати?

— Ви дивні. Обидва.

— Дуже милий коментар, братику, дякую.

— Ви поводитеся дивно.

— Не розумію, про що…

— Трясця його матері! — долинуло з ванної.

Я чимдуж кинувся туди й затарабанив у двері:

— Лізо! Лізо, з тобою все гаразд?

Вона прочинила двері й стрімко вигулькнула до мене.

— Так, я… — затнулася, помітивши Захара. — Я… я тільки… Я впала.

Я насупився. Бреше.

— Впала?

— Угум. Послизнулася й потягнула твій рушник. Здається, я упустила його в унітаз. Пробач.

Я не розумів, до чого цей цирк, і був певен, що Захар на це не повівся, але підіграв.

— О, та нічого. Просто… викинь його й квит.

Ліза схопила мене за руку, коли я хотів було йти.

— Це…

Вона зиркала на Захара, а її голос був сповнений такого хвилювання, що я почав шукати прихований сенс у її словах.

— Це був червоний рушник.

— Червоний? — уточнив я.

Усі рушники в цьому домі були кремового кольору або ж сірі.

— Так, червоний. Насиченого такого кольору. Наче кров.

— Наче…

До мене дійшло.

— Трясця його матері! — вигукнув я.

А тоді побачив вираз обличчя, з яким на нас дивився Захар, і спробував себе опанувати — прочистив горло.

— Я мав на увазі… файний був рушник.

— Так, дуже, — Ліза марно ховала усмішку.

— То, може, принести тобі новий?..

«Тест на вагітність», — мав договорити я, але ж не при Захарові!

— О, ні, не переймайся, тут є ще.

Ясна річ, Ліза не зрозуміла, про що я.

— А ти не міг би?.. — я помахав Захарові рукою, бо не спромігся придумати в ту мить нічого кращого.

Він задки покрокував на кухню, а я зашепотів, прихилившись до Лізи:

— Тобі купити новий тест?

— Кажу ж, місячні почалися.

— А якщо це не вони?

— Внизу тягне як при місячних, — набурмосилася Ліза.

— Перестраховка не завадить.

— Тоді візьми два різні.

Я кивнув:

— Візьму три.

Ліза покрутила головою: у зоні видимости нікого не було, тож вона хутко цмокнула мене в щоку й ізнов зачинилася в душі. Цієї ж миті з-за повороту вигулькнув Захар.

— Ані слова, — прошепотів я, вказуючи на нього пальцем. — Єві теж.

— Ви з нею що?.. — люто зашипів на мене Захар.

— Мовчи.

Широким кроком я дійшов до виходу, Захар ішов за мою назирці.

— А хіба мама не розповідала тобі про важливість контрацепції? — не вгавав він.

— А хіба мама не вчила тебе, що підслуховувати не годиться?

Я вліз у сандалі й намацав сонцезахисні окуляри на ключниці. Захар вискочив за мною на ґанок.

— І що ти робитимеш, коли літо скінчиться?

Я зупинився.

«Якщо Ліза не вагітна, то… видихну з полегшенням?» — подумав я, а тоді обернувся й сказав:

— Не знаю. А тобі яке діло?

— Тобі щонайменше ще рік учитися в Києві.

— І?

— А стосунки на відстані потребують вдвічі більше старань, знаєш?

— Знаю, якось розберуся.

— Ти — так, а як щодо Лізи? Хіба її колишній не зрадив її саме так?

— Я б нізащо…

— Я знаю, довбню, але є така штука, психотравмувальним досвідом зветься. Ліза може бути недовірливою, зважаючи на…

— Психотравмувальний досвід, — урвав його я. — Які розумні слова від людини без психологічної освіти.

Захар зітхнув.

— Просто… зваж на це, добре? Я на твоєму боці, Тимку, але ж Ліза… Вона ж твоя ліпша подруга.

— О так, дякую, тепер я бачу сенс! — уїдливо кинув я.

— Йой, та йди ти! Тільки не налажай.