Наречені на свята - Лана Кохана

***

За два тижні я спускався до сніданку, перестрибуючи сходинки. Шви зняли, рана затягнулася й рубець обіцяв бути малим. Сонце сяяло, а з першого поверху линув аромат яєчні з помідорами, стручковою квасолею та базиліком.

Ліза поралася біля плити, балакаючи з кимось по гучному зв'язку. На ній була моя сорочка, волосся зібрано в недбалий пучок, а на ногах — високі шкарпетки. Я тихо підійшов до неї й ніжно пригорнув ззаду за талію. Вона стрільнула на мене очима, всміхнулася.

— Привіт, — промовила одними губами.

— Привіт, — так само тихо відказав я й поцілував її у скроню.

Хотів і в губи, але Ліза притисла до них палець і махнула на телефон.

— Ти знаєш, я давно марила сексом на пляжі, — долинув звідти Златин голос, і мої брови нараз підскочили. — І ось, це сталося. Геть не так, як гадалося.

Ліза прикусила губу, заливаючись червнем. Злата так емоційно розповідала про свій сексуальний досвід і злісну чайку, яка ледь не зробила її лисою, що Лізі не вдалося  й слова вставити.

— Доброго ранку! — зрештою гукнув я, ніби щойно прийшов, і Злата стихла секунд на десять.

— Доброго! — відгукнулася Ліза для правдоподібности.

Злата попросила передати привіт і від неї, зітхнула, сказала, що їй вже час бігти будити малечу на руханку, і відключилася. На кухні ще якийсь час було тихо. Шкварчала тільки яєчня на пательні й цвірінькали пташки за вікном.

— Я б відігнав від тебе чайок, знаєш? — шепнув я Лізі на вухо, ковзаючи руками під сорочку на ній.

Ліза прудко вивернулася з моїх рук.

— Ти не повинен був це чути, знаєш?

— Принаймні тепер зрозуміло, чому Злата залишилася в таборі ще на зміну.

Ліза строго скинула брову. Я удав, наче закрив рот блискавкою, а тоді нахилився до яєчні, яку Ліза розподіляла по тарілках.

— Мм, пахне фантастично!

— Не підлещуйся, Горчуку.

— Я не підлещуюся. Ну, хіба що трошки, — промуркотів я, й ущипнув її за сідничку.

Зазвичай після цього Ліза кидала на мене свій коронний погляд чи видавала якусь іронічну шпильку своїм цим сексуальним хрипким зрання голоском. Однак цього разу — зась. Лише кроткий осміх торкнувся її губ.

— Усе добре? — запитав я, пальцями повертаючи її обличчя до себе.

— Так, звісно.

— А щось не схоже.

Ліза шумно втягнула повітря носом. Її шия напружилася, сильніше показалися ключиці. А тоді вона різко видихнула й натягнуто всміхнулася:

— Поснідаймо?

Ми робили це мовчки. Ліза не дивилася на мене, натомість я не відривав очей від неї. Подумки прокручував події минулого тижня. Пригадував, чи не планувала вона чогось на сьогодні, завтра, післязавтра чи колись. Чогось такого, що могло б викликати хвилювання.

— Ти спілкувалася з батьком? — припустив я.

Вона мотнула головою.

— З Тонею?

— Мені телефонувала тільки Злата.

— Щось із твоєю мамою?

— Що? Ні. Ні, ми списувалися вчора. Вона була на побаченні з якимось Миколою… чи Микитою. Щось на «М», — відмахнулася Ліза.

— А соцмережі ти переглядала? — зіщулився я й стишив голос: — Макарові, наприклад.

— Я більше не розблоковую Макара, — закотила очі Ліза.

— Я дуже на це сподіваюся.

Бо як подивиться на його стрічку, так вічно потім рюмсає.

— Але ж повинно бути щось, — пробурмотів я собі під ніс.

Знову самі виделки дзвякали по тарілках.

— У мене затримка, — порушила мовчанку Ліза, і наші погляди нарешті стрілися. — Уже тиждень.