Навіть цілого життя замало - Шепіт Оповідачки

Вечір був спокійним, світло настільної лампи м’яко коливалося на стінах. Олександр Якович, занурений у книгу, спокійно гортав сторінки, час від часу поправляючи окуляри, які нещодавно почали трохи спадати. Його голос звучав розмірено і майже порушував тишу, яка наповнювала кімнату.

Дружина лежала поруч, пригорнувшись до нього та зосереджено слідкуючи за кожним словом. Повітря було теплим, насиченим затишком, і хоча світ за вікном поступово занурювався в нічну тишу, їхнє маленьке королівство спокою залишалося незмінним.

—Доброї ночі, Соню, — промовив Олександр Якович, коли закрив книгу, і, не зводячи погляду з очей дружини, поцілував її м’яко в чоло.

—Доброї ночі, Олексо, — відповіла Софія. Жінка обійняла його, притягуючи ближче, наче огортала своїм спокоєм та світлом. Її дихання поступово стало рівним і спокійним. Усе було так, як і мало бути.

Проте щось таки невпинно змінювалось в атмосфері кімнати. Відчуття невидимої тяжкості почало спускатися на груди Олександра Яковича, ніби велика гранітна плита. Чоловік стиснув зуби, намагаючись тримати себе в руках. Він знав, що час добігає кінця, що ніч не принесе йому спокою, як і не принесе нічого легкого його душі.

Олександр Якович не хотів будити Софію від спокійного сну. Повільно, майже безшумно, він пройшов через темний коридор, кожен крок віддавався важким глухим звуком. Старий сів у залі. Спина залишалась прямою, руки холодними, але розум палахкотів, як вогонь. Він чекав. Чекав, коли плита остаточно накриє його, коли відчує цю невідворотність кожною клітиною тіла.