Навіть цілого життя замало - Шепіт Оповідачки

Вранішнє сонце ледь-ледь торкалося підвіконня, пробиваючись крізь скло кухонного вікна. Його промені лягали золотистими доріжками на старенький дерев’яний стіл, освітили мідний чайник і вазу з сушеними травами. У радіо, що стояло на полиці, неголосно звучала знайома мелодія — така сама, як багато років тому, коли вони вперше танцювали під цю музику у своїй вітальні.

Олександр Якович і Софія Петрівна працювали на кухні, наче давно відточений механізм, де кожен рух був звичним, майже несвідомим, але сповненим гармонії. Вона різала хліб, а він діставав із шафки їхні улюблені чашки. Вона помішувала кашу, а він вже ставив на стіл тарілки. Їхні руки час від часу мимоволі торкалися одна одної, і кожен дотик був природним продовженням їхнього спільного життя.

Подружжя не поспішало. Їм не треба було поспішати.

— Сьогодні було холодно вночі, — зауважила Софія Петрівна, подаючи чоловікові чашку. — Вранці на траві вже іній.

— Так, — кивнув Олександр Якович, вдивляючись у чай, що повільно віддавав тепло тонким клубком пари. — Але сонце ще тепле. День буде гарним.

Софія Петрівна усміхнулася. Вона любила, як чоловік говорить про погоду — так, ніби це щось значно більше, ніж просто зміна сезонів. Так, ніби він розповідав їй таємницю світу.

Сніданки завжди були їхнім ритуалом. У світі, де все змінювалося, де політичні кризи затьмарювали одна одну, де економічні бурі ламали життя, їхній дім залишався островом спокою. Тут усе було так, як вони самі вирішили. Стіни цього дому чули їхні найпотаємніші розмови, сльози й сміх. Саме в цій кухні вони колись годували маленьких Андрія та Віру, а тепер просто сиділи вдвох, насолоджуючись кожною хвилиною разом.

— Що будемо робити сьогодні? — запитала Софія Петрівна, наливаючи собі ще чаю.

Олександр Якович трохи задумався. Він міг сказати щось звичне: доглянути сад, полагодити старі двері в комірчині. Але сьогодні він знав — це буде його останній день.

— Давай проведемо цей день разом, без жодних справ, Соню — тихо відповів він.

Софія Петрівна поглянула на нього уважно, відчувши щось у його голосі. Але нічого не сказала. Лише усміхнулася, погоджуючись. 
За вікном вітер ворушив залишки листя на гілках дерев. Олександр Якович дивився на цей пейзаж й міркував про те, що його життя також схоже на осінній сад перед зимою. Але цього ранку в їхньому домі було тепло. І це найголовніше.