Навіть цілого життя замало - Шепіт Оповідачки

Вдень, коли сонце високо піднялося на небі, і їхній будинок заливавало м’яке світло, подружжя сиділо поряд на старому дивані. У кімнаті панувала тиша, лише легке шелестіння листя за вікном нагадувало про зиму, яка наближалася. Вони сиділи поруч, трохи схиливши голови, зосереджені на екрані ноутбука, де через відеодзвінок з'явились обличчя їхніх дітей — Віри і Андрія.

Діти, як завжди, виглядали трішки схвильованими, їхні очі були сповнені турботи про літніх батьків. Віра, з її густим каштановим волоссям і усмішкою, що нагадувала Софію Петрівну, заговорила першою.

— Тато, як ти сьогодні? — голос дочки був трохи занепокоєний, а в її погляді було видно, як важливо для неї знати, що з батьками все добре.

— Ми в порядку, — відповів Олександр Якович, намагаючись говорити спокійно, хоча серце билося важче, ніж зазвичай. Дружина поруч з ним м’яко посміхалася дітям, але було видно, що її серце стискалося від розлуки з ними.

Андрій приєднався до розмови, його обличчя було серйозним, але в очах палала та сама турбота, що і в сестри.

— Тато, мамо, ми вас любимо. Бережіть себе, будь ласка. І пам'ятайте, що ви завжди можете зателефонувати. — він казав батькам ці слова кожного разу, але кожен раз вони звучали як нове прощання.

Батьки обмінялись поглядами, а потім, усміхаючись, сказали разом:

— Ми вас теж дуже любимо.

Софія Петрівна ніжно поклала руку на коліно чоловіка, а потім, нахилившись до екрану, тихо додала:

— Не забувайте про нас.

З обох кінців екрана пролунали обіцянки:

— Зідзвонимось через тиждень, — відповіла Віра.

— Будьте здорові, ми дуже вас любимо!

Коли дзвінок закінчився, Олександр Якович відчув, як знову накотила хвиля емоцій. Дружина тихо змахнула сльозу з ока, намагаючись приховати власну вразливість. Олександр Якович обійняв її, притягуючи до себе.

— Ми виховали прекрасних дітей, Софіє— тихо промовив він і голос був сповнений гордістю та ніжністю. — І я щасливий, що пройшов цей шлях з тобою.

Софія Петрівна міцно обійняла чоловіка у відповідь, згорнувшись у його обіймах. Все, що було важливим для них обох, перебувало на своєму місці: їхня родина, кохання, те, що вони пережили разом, незважаючи на всі труднощі життя. Жінка знову змахнула сльозу, але тепер це були сльози радості, сльози, які мали свою ціну — ніжність і глибоке відчуття того, наскільки важливі спільні моменти з родиною.