Навіть цілого життя замало - Шепіт Оповідачки

Смерть не відповіла одразу. Здавалося, вона спостерігала, зважувала, розмірковувала про щось, чого сивий чоловік не міг осягнути. 
Тоді — майже невловимий рух, схожий на подих вітру. Чи це було зітхання? Чи тінь усмішки?..

Примарний голос прошепотів:

— Доба. Двадцять чотири години. Не більше. Зустрінемось завтра.

І примара зникла.

Морок, що заповнював кімнату, почав розсіюватися, наче його ніколи й не було. Повітря стало легшим. Біль у грудях поволі відступив. 
Олександр Якович все ще стояв біля вікна, спершись рукою на підвіконня. Він знову чув легке потріскування дров у пічці. Тихе дихання коханої Софії із кімнати. Ледь чутний шепіт вітру між гілками.

Йому дали одну добу. Тепер він мав зробити цей день найдовшим у своєму житті.