Навіть цілого життя замало - Шепіт Оповідачки

Літня пара сиділа в затінку старого дерева, накрившись теплими коциками, намагаючись зберегти тепло один одного в цьому осінньому надвечір’ї. Сонце вже почало схилятися до горизонту і його ніжні промені лагідно падали на обличчя сивих чоловіка та жінки, розфарбовуючи все навколо золотистими відтінками. Легкий осінній вітерець розгойдував гілки дерев, повільно шепочучи щось таємниче. В повітрі запахло свіжістю та солодким ароматом яблук, які лежали в кошику на столі.

Софія Петрівна тихо сміялася і цей сміх розливався навколо, немов музика, розтоплюючи сліди осінньої прохолоди. Жінка обережно загорнула чоловіка в коцик, ніжно притискаючись до нього, а Олександр Якович вдячно відповідав усмішкою і м’яко обіймав дружину за плечі.
Навколо був спокій і мир, наче сам час зупинився в цьому маленькому куточку світу. На столі стояла корзина з яблуками — яскраво-червона шкірка вигравала на тлі пожовклого листя. А поруч, у вазі, буяли кольором жовтогарячі хризантеми.

Софія Петрівна взяла одне яблуко з кошика, повільно розрізаючи його. Олександр Якович дивився на дружину з таким поглядом, в якому була вся глибина їхніх спільних років життя — розуміння, любов і тиха радість від того, що цей момент належав тільки їм.