Сучасні амазонки - КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА

   - Коли це? – Здивувався хлопець.

   - Коли сказав, що тато Андромеди цікавиться кельтами, але Амі мені сказала, що не називала свого прізвища тобі, - Радомир почервонів. - А другий раз – коли «Б’янка» почала казати, що ти не міг чіплятися до Вести. І Весто, уяви, як було сумно нещасному, коли ти майже звинуватила його у домаганнях, яких насправді не було.

   - Зараз розридаюся! – Кинула спадкоємиця низки готелів.

   - Тож, якщо ми вже четверо влізли у цю халепу, давайте, розповімо про свої обурливі таємниці один одному, щоб ми всі були пов’язані, і ніхто не здав інших. Почну я. Мене з дитинства цькували за те, що я маю не зовсім європейське обличчя.

   - І що тут такого? – Вирячилася Веста.

   - Ти кажеш, - зітхнула Ра Он, - як самовпевнена дев’ятнадцятирічна дівчина. А мені у п’ять років це здавалося ледь не кінцем світу. І ще, мене за це били. Тож, мене віддали вивчати бойові мистецтва. Але мене і там били. Тож, моя бідолашна матуся перетворилася на мою близнючку, і ми разом відвідували те навчання. І раптом, коли я вже прийняла свою зовнішність, такою, якою вона є, розпочалося загальне божевілля на корейцях. Мій бідолашний брат змушений вдягати сонячні окуляри, бо навіжені дівчата чомусь думають, що він – справжній кореєць, що є актором та приїхав до України на зйомки фільму. Страшенно дратує, бо вони ганяються за модою, а не особистістю.

    Андромеда чомусь почувалася незручно. Невже, вона, як і ті інші дівчата, цікавилася братом Ра Он лише через те, що він, в її уяві, був одним з ідеальних героїв дорам? 

   - У мене, - покаялася Андромеда, - не було справжніх подруг, - вона розповіла про свою ситуацію з подругами. – Але чомусь на вас це не подіяло?

   - А знаєш, - сказав Радомир, - твоє невезіння схоже на моє. Я, коли до когось доторкнуся, навіть випадково, вислуховую про всі проблеми тієї людини, а тоді вони йдуть геть. Якось, я їхав у потязі до Флоренції та випадково зачепив пасажира зі свого купе. Він мав вийти у Будапешті, але проїхав зі мною до Венеції, допоки не розповів всі свої таємниці та печалі. Але, і мене це здивувало, ви троє, хоча ми так, чи інакше доторкалися один до одного, нічого такого мені не розповідали.

   - У мене немає обурливих таємниць, - заявила Веста. – Але дуже часто мої плани летять до гори дриґом. І якщо є шанс, що я отримаю останню річ з розпродажу, то вони обов’язково закінчуються переді мною. Я вже була певна, що концерт вчора не відбудеться. Але він відбувся, і ми ще й так гарно порозмовляли з Любомиром.

   - Схоже, - задумливо мовив Радомир, - ми четверо ніби нейтралізуємо невезіння один одного.

   - Але я, в цю схему не вписуюся, - зітхнула Ра Он. – Бо у мене немає невезіння, лише расисти у моєму житті.

    - А може, - припустила Андромеда, - твоє невезіння полягає саме у тому, що ти народилася у міжнародній родині. Тобто, ти почуваєшся українкою, а виглядаєш, як кореянка, і це - і є твоє невезіння.

   - Чужа серед своїх? – Уточнила задумлива Ра Он. – Весто, то навіщо ти винайняла Радомира?

   - Дівчина, що нібито повісилася - Зінаїда Цибуленко, - вона смикнулася та заплакала. Андромеда скочила та обійняла панну Грозу, - була моєю найкращою подругою ще з дитячого садочку. Зіна завжди була досить скритною і все тримала у собі, а минулого літа це вже почало нагадувати параною. Ми з нею вдвох мали стати найкращими серед наших однорічок, але вона прогулювала лекції, десь пропадала. А коли я її нарешті упіймала, сказала, що тут щось відбувається, але вона наразі не може сказати мені, що саме, бо ще сама не знає в чому справа. А наступного ранку, мама прибігла до мене бліда, наче Смерть, та сказала, що, мабуть із Зіною стався нещасний випадок, - вона розридалася.

     Ра Он простягнула склянку із заспокійливим, Радомир – паперову хустинку. Андромеда знову обійняла спадкоємицю готелів.

   - Я пролізла у морг, щоб почитати висновок патологоанатома, - висякалася Веста та випила заспокійливе. – І там… там було написано, - вона верескнула, - що у Зіни було декілька ножових ран, можливо, ритуального характеру, і лише потім її хтось повісив. Навряд вона могла з такими ранами це зробити сама.

    Андромеда зойкнула, Ра Он витріщилася, Радомир дивився у одну точку, десь за лівим вухом Вести, бо про це він вже знав.

   - Я думала, що я прямо там і помру. Але почулися кроки, і я машинально, все ж таки, почуття самозбереження – дуже дивна штука, наклала на себе заклинання невидимості. І там були патологоанатом, яку пані Травень просила написати, що це - було самогубство, через нещасне кохання. Мовляв, дівчина і так вже померла, а від розголосу постраждають інші.

   - Пані Травень?! – Верескнула Ра Он. – Що? – Запитала вона у здивованої Вести. – Вибач, я можу повірити, що вона може вбити, але не так. Я, звичайно, не психіатр, але вона мені не схожа на навіжену, що робитиме ритуальні вбивства. Радше отрута, чи стара добра куля в голову. А от та прибацана акторка, чи професорка, яка й уявлення не має про предмет, про який читає лекції, цілком могли вбити саме так, за певних обставин.

   - Може, - припустив Радомир, - пані Травень прикрила своїх колег, які втратили голову. Ти ж сама казала, що у них щось нечисто з бухгалтерією. То може, вона не хотіла привертати уваги. Хоча, така поведінка неприйнятна з точки зору моралі, це – не вбивство.