Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є
Я згадав, що з якоїсь причини наш шлюб слід було приховувати від слуг. Певно, щоб дочекатися повного року від дня смерті Емброуза і лише тоді всім офіційно оголосити. Мабуть, вона боялася, що я необачно розкрию таємницю перед Сікомбом, тому я намагався тримати язика за зубами. За два місяці ми зможемо повідомити новину всьому світові. А для цього треба запастися терпінням. Кожного дня я закохувався в неї дедалі більше, а вона була лагідніша та ніжніша, ніж будь-коли за минулі місяці зими.
Уперше спустившись донизу і вийшовши в сад, я був уражений, наскільки просунулися роботи за час, доки я нездужав. Терасову доріжку закінчили, а нижній сад під нею вже викопали на повну глибину, можна було обкладати дно камінням та облицьовувати насипи. Та глибока ущелина розверзлася під ногами, темна й лиховісна, і роботяги, які продовжували копати, підвели погляди на мене, широко усміхаючись, доки я дивився на них із тераси.
Темлін провів мене до плантації з гордістю — Рейчел поїхала навідати його дружину в сусідній будиночок, — і хоч камелії вже відцвіли, рододендрони все ще буяли, як і помаранчеві барбариси, а похилені в бік поля жовті квіти рокитника звисали гронами, скидаючи поволі свої пелюстки.
— Наступного року треба буде їх пересадити, — сказав Темлін. — Вони так швидко ростуть, що вже зовсім скоро гілки повиснуть над полем надто низько і насіння вб’є худобу.
Він потягнувся до однієї з гілок, і там, де квіти осипалися, вже виднілися стручки з крихітним насінням усередині.
— На іншому боці Сент-Остелла був чолов’яга, який з’їв їх та й помер, — сказав Темлін і викинув стручок через плече.
Я забув, як недовго вони квітнуть, власне, як і всі рослини. І забув, наскільки це красиво. Раптом мені пригадалися похиле дерево в маленькому дворику на італійській віллі і жінка зі сторожки, яка хапає віник та змітає стручки.
— Я бачив гарне дерево цього ж виду, — сказав я, — у Флоренції, на віллі, де жила місіс Ешлі.
— Справді, сер? — сказав він. — Що ж, найчастіше їх можна зустріти в тамтешньому кліматі, наскільки я знаю. Певно, просто чудове місце. Зрозуміло, чому господиня бажає повернутися.
— Я не думаю, що вона взагалі планує повертатися, — відповів я.
— Я радий це чути, сер, — сказав він, — та ми чули інше. Що вона лише почекає, доки ви одужаєте, а потім поїде.
Неймовірно, які тільки історії з’являються з крихітних пліток, і я подумав, що лише повідомлення про наш шлюб зможе покласти їм кінець. Та все ж я не поспішав говорити з нею на цю тему. Здається, щойно я почав таку розмову минулого разу, вона розсердилася і я захворів.
Того вечора, коли ми сиділи в будуарі і я пив свою tisanа, що вже стало звичкою перед тим, як іти спати, я сказав їй:
— По окрузі ходять свіжі плітки.
— Що тепер? — запитала вона, підвівши голову та поглянувши на мене.
— Ну, що ви збираєтеся повернутися до Флоренції, — відповів я.
Вона відповіла не одразу, перевівши погляд на своє шитво.
— У нас ще буде час обговорити це питання, — сказала вона. — Спершу ви маєте повністю одужати та набратися сил.
Я витріщився на неї, спантеличений. Значить, Темлін не так уже й помилявся. Думка про повернення до Флоренції дійсно існувала в її голові.
— Ви ще не продали віллу? — запитав я.
— Ще ні, — відповіла вона, — і не планую продавати чи навіть здавати в оренду. Тепер, коли все змінилося, я можу собі її дозволити.
Я мовчав. Не хотілося її образити, та думки про існування двох домів не дуже мене тішили. Взагалі-то я ненавидів сам образ тієї вілли, який усе ще тримався в моїй голові і який, як здавалося мені до цієї миті, вона ненавиділа також.
— Тобто ви хочете провести там зиму? — запитав я.
— Можливо, — відказала вона, — а може, кінець літа. Та нема необхідності зараз це обговорювати.
— Я надто довго байдикував, — сказав я. — Не думаю, що мені варто покидати це місце, не підготувавши його до зими, точніше, покидати його взагалі.
— Певно, що ні, — сказала вона. — Насправді, я можу зі спокійним серцем залишити маєток, знаючи, що ви тут головний. Ви можете навідатися до мене навесні, я покажу вам Флоренцію.
Після важкої хвороби мені все ще важко було тверезо міркувати. Все, що вона говорила, здавалося безглуздим.
— Навідатися до вас? — запитав я. — То по-вашому, отак ми маємо жити? Місяцями не бачити одне одного?
Вона відклала своє шитво і поглянула на мене. В її очах відчувалася тривога, на обличчя ж упала тінь.
— Філіпе, милий, — сказала вона, — я вже говорила, що не бажаю розмовляти про майбутнє. Ви щойно одужали після небезпечної хвороби, і це не найкраща ідея — планувати щось заздалегідь. Обіцяю, я не покину вас, доки вам не стане краще.
— Але чому, — не вмовкав я, — чому вам треба кудись їхати? Ви тепер належите цьому місцю. Це тепер ваш дім.
— У мене також є моя вілла, — сказала вона, — і багато друзів, ціле життя там — яке дуже відрізняється від тутешнього, проте я до нього звикла. Я провела в Англії вже шість місяців, і тепер знову відчуваю необхідність щось змінити. Будьте розсудливі, спробуйте мене зрозуміти.
— Гадаю, — сказав я повільно, — я поводжуся егоїстично. Я про це не подумав.
Таким чином, я маю змиритися з фактом, що вона бажає проводити час як в Англії, так і в Італії, а отже, мені також слід це робити і знайти управителя, який би керував маєтком. Сама ідея розлуки була, звісно ж, безглуздою.
— Мій хрещений батько має знайти підходящу людину, — сказав я, міркуючи вголос.
— Підходящу для чого? — спитала вона.
— Ну, для того, щоб опікуватися маєтком за нашої відсутності, — відповів я.
— Не думаю, що це потрібно, — відказала вона. — Ви пробудете у Флоренції не більше
