Містичний вальс - Наталія Очкур

— Я не скінчив, — із ледь помітним осудом сказав він, і Світлана могла заприсягнутись, що не менш як половина громади почервоніла, сховавши погляди. — Король, який знехтував власною сім’єю, зрадив дружину і сина заради примарної насолоди, що її дарувала чужинка, може втратити корону. І хоча, — тут уперше за весь час промови в блакитних очах Світозара, що ковзнули по ній, дівчина відзначила щось, схоже на пом’якшення — чи співчуття? — я можу зрозуміти його, король повинен зробити вибір!

— Король має зробити свій вибір! — відгукнулась громада, втупивши різнокольорові нетерплячі погляди в Олеся. Він стояв мовчки, трохи схиливши голову, довге волосся, цього разу нічим не перехоплене, спадало йому на шию, а в блакитних очах читалось вагання. Він роздумує! Після всього, що між ними було — він роздумує! Це відкриття мов вогнем опекло Світлану, і, перш ніж вона встигла нагадати собі, що все це — мара, що це відбувається не насправді, що його рішення ніяк її не зачепить, вона простягла руки до короля в жесті, який одвіку означав благання, і крикнула:

— Ні!

Він почув сей крик, бо здригнувся так, наче його вдарили, і зробив крок — один, крихітний, як надія Лани, крок у її бік, та вмить зупинився і схилив голову ще нижче. Вона більше не бачила його очей, і це стало для неї відповіддю. Його рішенням. Його вибором. Визнаючи себе переможеною, вона відступила до краю помосту, туди, де починались дерев’яні сходи. Туди, звідки вона могла піти геть.

З гурту придворних, які стояли на помості за спинами старійшин, наперед виступила королева, притискаючи до себе сина з підкресленим відчаєм. На її обличчі, втім, не читалось нічого, окрім спокійного торжества, і Світлана не могла звинувачувати її за це. Королева знала — що б там не трапилось, її муж обере корону.

Сама не розуміючи, навіщо, Лана озирнулася, впіймавши гнівний, не по-дитячому зневажливий погляд юного королевича. І знову спитала себе, як в королеви з бурштиновими очима і блакитноокого Олеся міг народитись хлопчик з очима, зеленими, мов соковита трава на літньому лузі. Відповідь стояла ліворуч від королеви. Молодий ратник — Іванко, здається, так його звали — прилюдно, нікого соромлячись, стискав їй руку, одночасно поклавши долоню на плече свого сина. Королевича, але не сина короля. І Олесю це було відомо — Світлана враз дізналась це з тієї туги, яка відбилась на його обличчі. Та надто пізно — вибір зроблено. Згорбившись, дівчина почала спускатися сходами.

— Чужинко! — гукнув її Світозар.

— У мене є ім’я! — зле і вже в котре огризнулась вона, повертаючись до старійшини. У відповідь Світозар тільки всміхнувся в сиві вуса.

— Сподіваюсь, ти не забудеш нас, дівчино?

— Хіба я зможу? — дивлячись на башти зі шпилями, будинки, що щільно обступали центральну площу, вигукнула вона. — І як я зможу? — додала вона вже тихіше, та всі, хто був у ту мить на судовому майдані, почули її — така запанувала тиша. Королева знітилась і вирвала руку в Іванка, а Олесь простягнув до Лани руки так, як хвилину тому простягала вона. Вуста Світлани тремтіли, їхні куточки категорично не бажали складатися в усмішку, і як вона їх не силувала, вийшла лише гримаса — гримаса поразки. Руки короля безсило опустились.

— Ти можеш бути вільна, і кара не торкнеться тебе, чаклунко, якщо ти залишиш місто впродовж доби, і ніколи більше не з’явишся тут, — оголосив її вирок голова Ради Старійшин. — Ми не судимо за кохання.

— Так, — погодилась Світлана мертво, застигнувши на сходинці. — Ви судите кохання.

— О, хлопчику мій, — вражена годувальниця притулила до серця обидві долоні, — я не вірю ні вухам своїм, ні очам. Ти зрадив Світлану? Леле, та чи мій же ти син?!

— Мамо, ви ж знаєте краще за неї — її можуть скарати, якщо я стоятиму на своєму!

— Дурниці! Ніхто не наважиться виконати несправедливий присуд!

— Я виконаю, якщо через добу вона ще буде тут!

— Ти, Світозаре? Ти хочеш сказати, що позбавиш її світла своїми руками? — ткаля Ганна гнівно підібрала вуста. — А знаєш, що потім буде з тобою?

Позбавити світла… а як? Невже вони тут… І зненацька вона зрозуміла. Уявила собі ніж, що чиркає по повіках, вгрузає в очниці, і ледь не закричала від жаху.

— У вас тут що, осліпляють за подружню зраду? — не вірячи в це, і одночасно розуміючи, що так воно і є, тремтячим голосом спитала Лана.

— Не за подружню зраду — а лиш за зраду країни!

— І чим же я так зашкодила Рутенії? Врятувала вам короля?

— Та ліпше б він помер, ніж так ганьбитись! — голова Ради Старійшин уже себе не тямив. — Бо соромно, забувши королеву, любитися із зайдою…

— Не більше, ніж мала б застилатись королева, — єхидно докинула Ганна, очами вказуючи і на Ію, і на зеленоокого Яся, який називався її онуком, — та де їй щось про честь та сором знати, як батько того не годен навчати! А ти не бійся, — це вже говорилось до Світлани, — не зможе він виконати вирок, бо знає, що він неправий. А кожен, хто виконає несправедливий присуд, буде тяжко покараний.

— Він що, теж не бачитиме світла?

— Ні, от якраз світло він і бачитиме. Це єдине, що він узагалі зможе