Містичний вальс - Наталія Очкур
— А я і не ускладнюю. Все дуже просто — ти йдеш перший, а я за тобою.
— Та що це… — спробував влізти Роман, та Олесь так на нього зиркнув, що всі поради зів’яли у радника на вустах, як ружі в листопаді. На Лану ж король подивився сумно, тужливо — і опиратись цьому поглядові було значно важче, аніж різким, уривчастим словам.
— Кохана, мила моя… якщо ти любиш мене — ти залишишся.
— Ні.
— Вважай це останнім моїм проханням.
— А ти помирати надумав?
— Я потім… усе розповім тобі потім, та суд той… якщо тебе там побачать, то буде ще гірше.
— Кому гірше?
— Тобі.
— Се байдуже.
— І мені.
— Що ж, — Світлана здалася, — іди. Я знаю, що ми ще побачимось, любий, як знаю і те, що ніколи я більше тебе не торкнуся. Ти скоро забудеш мене — я це відчуваю.
— Ніколи.
— Це слово погане. Нещире.
— Тоді поцілуй мене на прощання.
— Уже, — Лана відвела очі і стала дивитись на тигрячу шкіру. — Це й було прощання, невже ти ще не зрозумів? Я… бажаю тобі щастя, Олесю. Щиро бажаю тобі щастя.
— Моє щастя — це ти.
— Ні, мій голубе. Я твоє горе. Твоя біда. Без мене все було б інакше.
Перш ніж переступити поріг, Олекса цілу вічність дивився на Лану так, ніби намагався назавжди запам’ятати її у цю мить — струнку, простоволосу, в одній спідній сорочці, бліду і пряму, мов шпиль на вежі, із міцно стиснутими вустами — щоб не тремтіли, і майже сухими очима. Майже…
— Справді, — кінець кінцем згодився він. — Без тебе я так і залишився б мертвим.
Протяжно рипнули двері — Світлана не стала озиратись, а підійшла до столу, налила води в кухоль і довго на нього дивилась, не знаючи, що з ним робити. Взяла його, провела пальцями по блискучому обпаленому боку, поставила назад… чи все, обпалене, робиться таким блискучим та гарним, як глина? Її обпалене серце… яке воно зараз? Блискуче? Омите кривавими сльозами? І що ж вона — вона сама? Загублена поміж двома світами, і ні один без неї не страждає… ні один. Рухаючись повільно, мов уві сні, Лана одягнулась. Випила трохи води. Поглянула у вікно. А потім, розтягнувшись на підлозі, уткнувши обличчя в тигрячу шкуру, заридала. Навряд чи небіжчик-тигр страждав більше за неї, навіть якщо шкіру з нього здирали живцем.
Минула година — принаймні так Лані здалося, і сльози ущухли. Їх просто не лишилось, і вона підвелась. Кімната виглядала такою порожньою і безпросвітною, незважаючи на вікна, що Лані стало лячно. Чого вона тут сидить? Кого чекає? Олеся? Дарма, бо він не повернеться, що б там він не казав. Тоді кого? І чого? Похитуючись, як п’яна, вона підійшла до дверей, відкрила їх, і вклякла на порозі, заціпенівши від несподіванки. Прямо перед нею буяв чудовий квітник — ружі та маки, сині волошки та жовті левкої, і все це — в густій, соковитій траві — соковитій по-весняному, новонародженій, буйній, по пояс. Чорні дерева немов розступилися; серед квітів засоромлено червоніли суниці — крупні, стиглі; суниці — у вересні. Десь далеко щебетав-заливався соловейко. Світлана важко опустилась на сходинку — ноги не тримали її.
Вона побачила блукаючу галявину. Не докладаючи до цього жодних зусиль, вона знайшла диво, в існування якого не вірила.
Тільки Олеся поруч не було.
Звідкілясь почувся сміх — жіночий, дзвінкий, не власне сміх, а пересмішки, такі, які бувають, коли подружки на вечорницях, жартуючи, підшпилюють одна одну — незлобливо, негостро. На галявину висипали мавки. В усякому разі, Лана так собі подумала, що мавки, бо ким же іще могли бути оті дівчата у мерехтливих зоряних сукнях, із білуватими серпанками на головах, які, однак, не приховували їхнього чорного, із зеленуватим відливом, волосся, а лиш відтіняли його. Їх було семеро, вільних дочок Чорного лісу; взявшись за руки, вони закружляли в хороводі, співаючи:
Ой, сестро, сестро, навчи кохати, Навчи любити, навчи чекати… Та мовить сестра: любов — облуда, Прийде — навчишся, та пізно буде!Скінчивши цю пісню, котра так жваво знайшла відгук у Ланиному серці, лукаві мавки затягнули іншу, грайливу; кружляння їхнє ні на мить не припинялось, навпаки, все набирало швидкості, і скоро Лана перестала розрізняти їхні стрункі фігурки — тепер лісові дівчата здавались їй суцільним, обсипаним блискітками, колом, яке крутилося, мов навіжене, і тільки їхні голоси, вабні, манірні, смішливі, звучали так само ніжно, без жодних ознак задихання:
У суботу — на роботу, А в неділю — на весілля… В понеділок, рано-зранку, Треба