Містичний вальс - Наталія Очкур

— Прости мене, чужинко, за наругу. Я ще тоді, багато літ тому, твою красу нев’янучу помітив і закохався — по-дитячому наївно. До батька… до Олекси я страшенно ревнував тебе.

— Та ти ж мене всього два рази бачив!

— А скільки разів треба бачити жінку, щоб закохатись? Досить й одного.

— Встань, мій пане, — після паузи попросила Лана, і Ярослав, не змушуючи себе вмовляти, слухняно підвівся. — Ти будеш великим правителем, синку, — передрекла вона. — Ти не соромишся визнавати свої помилки. Тебе чекає велике майбутнє.

Ярослав узяв Ланину руку, підніс до вуст, поцілував.

— Мені шкода, що нині він такий.

— Мені також. Він довго… мучився?

— П’ять років. Він пам’ятав про тебе — ти це знай, чаклунко. Він хотів, щоб ти це знала.

Останній погляд, що його Лана, вже надворі, кинула на знайоме вікно Олесевої спальні, не був прощальним — із ким же вона прощалась, вже ж не зі стіною? В безумній, непоясненній і самій собі надії вона ще сподівалась, що Олесь, нехай безтямно, не розуміючи, що робить, визирне у те вікно, хоча б на мить. Донизу її звів Ярослав, а далі вона зголосилась сама іти — та тільки ось куди? І скільки літ їй? Де вона тепер?

Світлана не повірила своїм очам, коли у віконному просвіті з’явилась русоволоса голова Олеся. І він махав їй — творив якісь знаки руками. Він, як лунатик? Не знає, що робить? Байдуже, байдуже все, лиш би встигнути… до нього… він щось кричить… Її гукає? Він…

— Я згадав тебе, мій світлячку! О, кохана, чи міг я забути?!

Лана, на негнучких ногах кинулась назад, до входу у палац, та підступна будівля немов зробила крок назад — від неї крок. Іще, іще… та той невеличкий, викладений бруківкою клаптик землі, що відділяв Світлану від воріт замку, так і лишився не подоланим. І тоді вона, у відчаї, напружившись, із розбігу стрибнула в арочний проріз воріт. І полетіла кудись в безодню, із жахаючою думкою — усе пропало. Де б вона не опинилась зараз, Олеся там не буде!

— Пані, пані, що з вами? Вам погано?

Світлана розплющила важкі, мов свинцем налиті, повіки, і огляділась. Вона знаходилась в салоні старенького трамвая, на одинарному сидінні. Вже зовсім стемніло, за вікном пропливали жовтенькі плями ліхтарів. Над нею схилився схвильований юнак, зовсім ще хлопчик — років шістнадцяти, не більше. Доволі високий і міцний, він мав ніжні блакитні очі, які дивились на неї співчутливо, золоте волосся, що виблискувало, засліплюючи, навіть у тьмяному, як від каганця, світлі трамвайної лампи, міцне, квадратне підборіддя і плечі шириною із Дніпро. У Лани склалося враження, що десь вона його вже бачила, ось тільки — де, пригадати не вдалося.

— Де я? — хрипкувато спитала Лана. Хлопчина стурбувався ще більше.

— У Львові. Хіба ви…

— Я знаю, — Світлана силувалась всміхнутись — не вийшло. — Хіба можливо сплутати Львів з будь-яким іншим містом на землі? Я маю на увазі… яке сьогодні число?

Розважливо і терпляче, як розмовляють із безумними, хлопець відказав:

— Двадцять п’яте грудня.

— А рік… рік який?

— Дві тисячі перший. Послухайте, пані, може, вам краще до лікаря?

Повільно, бо кожен рух викликав конвульсивні, майже нестерпні болі, Лана похитала головою.

— Не треба мені до лікаря. Як я сюди потрапила?

— До Львова?

— До трамвая.

На обличчі юнака промайнув вираз, який міг означати тільки одне: «зовсім погана».

— Увійшли. На попередній зупинці. Ви були такою блідою, і очі, мов скляні, я вирішив спочатку, наркотиками накачались, але не схоже. А потім ви сіли і відразу ж знепритомніли. Ось я і кинувся… подумав, може, потрібна допомога?

— Ні, дякую. Хіба що… котра година?

— За п’ять хвилин восьма, — поглянувши на свій франтівський годинник на ланцюжку, котрий він дістав із внутрішньої кишені чорного пальта, мовив хлопець. Він взагалі виглядав піжоном, а порівняно зі своїми, поголовно вбраними у куртки та кеди ровесниками здавався просто лордом британської корони.

Отже, дві години пройшло з тих пір, коли вона зомліла біля невідомо звідки вирослої стіни, поруч із офісом «Галичмедсвіту». Два місяці в Рутенії — і дві години у Львові. День, прожитий там, дорівнював хвилині земного життя. Шістдесят днів — шістдесят хвилин. Вона нічого не втратила. Окрім серця. І, здається, розуму.

Обережно повертаючи голову так, ніби та була кришталевою і будь-якої миті могла зірватися із плеч, Лана огляділа себе. Все було, як мало бути — пальто, накинуте, але не защепнуте, як вона звичайно носила, діловий костюм, блюзка, чобітки, лівий — зі зламаним підбором… вона таки зламала його. А ось руки порожні… Лана подивилась на підлогу. Торбинка, полотняна, на шворці, та, що була із нею в Рутенії, лежала біля сидіння, запилена так, ніби Лана пройшла з нею тисячу доріг.