Містичний вальс - Наталія Очкур

пахнутиме в кімнатах важкохворих. Обережно пройшовши через низьку пройму дверей, Світлана опинилась біля добре знайомого, величезного, закиданого шкурами ложа, на якому сидів хтось. Хтось, охопивши руками нечесану, брудну голову, хтось, чимось схожий на її Олеся. І від споглядання цього зіщуленого, брудного і жалюгідного створіння Лані стало погано.

— О, мій королю, — прошепотіла вона, вкладаючи у ці слова всю ніжність, на яку була здатна. — Мій дорогий королю…

Олесь підняв голову — бляклі, білувато-блакитні очі дивилися на неї без найменшої тями. Світлана кинулась до нього, обійнявши коханого з усіх сил, яких ставало все менше. Король всміхнувся мокрим ротом і пустив слину.

— О, мій єдиний, — заплакала Лана. — Що вони зробили з тобою?

— На роботу — у суботу, а в неділю — на весілля, — заспівав-забурмотів король. — В понеділок, рано-зранку, треба встати до світанку…

— Треба встати та й піднятись, — схлипуючи, підхопила Світлана, пригадавши той ранок, коли хитрі мавки, кружляючи у хороводі, співали-видзвонювали цю пісеньку, — та й з коханим обійнятись.

Сльози текли по її щоках градом, дрібні, солоні та прозорі, як кришталевий камінець у його короні. Зараз він був без корони — немає самої влади, немає і її символу. На його чоло, покреслене глибокими зморшками, падали неохайні пасма колись шовковистого, русявого волосся, а шия стала тонкою, мов нога лелеки. На її обійми він не зважав, переносячи їх із тупуватою покірністю, характерною для розумово неповноцінних дітей — таких собі лагідних дебілів. Сили залишили Лану, руки розтиснулись і опали. Захлинаючись риданнями, вона підняла мляву долоню і погладила його по голові. Олесь затуркотів щось, загудів, задоволений, а потім знову заспівав:

— А як прийде середа — то для любощів біда.

Він не впізнав її. І не впізнає, із крижаною ясністю визнала Світлана. Йому ні за що не згадати ту, яку він приніс у жертву заради корони, ту, якій він присягався у вічній любові. Вічній… голос Олеся, не такий, як нині, глухуватий, надтріснутий, а тодішній, дзвінкий, ясний, чистий, мов янгольський спів, пролунав ніби десь поруч.

Я не забуду це, аж доки буду жити. Нехай зітреться з пам’яті моєї ім’я моє, і назва цього краю, тебе я пам’ятатиму довіку. Пройдуть роки, сторіччя, нас не буде, та те, що зараз є у наших душах, вогонь любові — він не помирає. Він буде вічно, так, як вічне світло.

— О, мій коханий. Де ж наш вогонь?

— Він сумував за тобою.

Лана озирнулася і побачила молодого короля — за стогонами та схлипуваннями вона і не почула його кроків. Ярослав стояв у дверях, такий витончено холодний, що, здавалось, ще мить — і вкриється інеєм.

— Невже? — ввічливо перепитала вона, хоча розуміла, що вигляд у неї, із щоками, мокрими від сліз, та червоними від сліз же очима далеко не найкращий. Залишалось тільки триматись, немов шляхтянка — треба спробувати, а що, як вийде?

— Так. Думаю, туга і звела його з розуму, хоча… — король недбало знизав плечима, — він завжди був трохи того… схиблений. Вірив у любов і перевтілення душ. Навіть мене називав сином — і вважав сином, хоча й бачив, що це не так. Дивак. Але тебе він кохав — я точно знаю.

— Ні. Якби кохав, то не відмовився б від мене.

— Чужинко, ти дурна. Жодна жінка не варта того, щоб заради неї відмовлятися від влади. Корона — найкраща коханка.

— Що ж, тобі видніше. Навряд чи в тебе буде шанс пізнати іншу коханку, окрім корони.

М’язи на красивому лиці Ярослава ледь помітно напружились, зелені очі стали холодними, мов смарагди.

— Чому це?

— Бо жодна жінка тебе не заведе!

— Не що?

— Пусте. Забудь. Я можу йти?

— Звичайно, — король раптом широко розвів руки, затуливши при цьому прохід. — На всі чотири боки. Та не раніше, ніж я дізнаюся, чим же ти так причарувала мого названого татка.

— Тільки у твоєму сні, мій милий. Або хтось не вийде звідси живим.

— І хто саме? — насмішкувато уточнив Ярослав. Лана зітхнула.

— Не знаю. Яка різниця?

— Ярославе!!! Як ти ведеш із жінкою розмову?!

Сей оклик прозвучав так несподівано, що юний король аж підстрибнув, а його картинно розкинуті руки вмить опустились, мов перебиті пташині крила. Подібний трюк вчинило й серце Світлани — стрепенулось, як підбита на льоту чаєчка, а потім стрімко покотилось вниз, у напрямку земляної підлоги, а сама Лана кинулась до ложа.

— Олесю!!! Ти згадав мене?

— Що? — Олекса тремтливо, безтямно розсміявся і ще раз пустив слину. Молодий король глянув на Лану тріумфуюче, та все ж повторив:

— Ти впізнав цю жінку, неню?

— Це просто жінка, і цього досить. Будь ввічливим, сину. Шануйся, — і Олекса, солодко позіхнувши, вмостився на ненависних Лані вовчих шкурах, і заплющив очі. Не бачачи за сльозами дороги, Світлана кинулась до виходу, і забилась, мов викинута на лід рибина, в міцних обіймах Ярослава.

— Пусти мене, соромітнику, чуєш? Пусти!

— Пробач.

— Що ти сказав? — Лана й не помітила, що молодий король відпустив її, а зараз повільно, із підкресленою шляхетністю — підкресленою, а не виставленою напоказ — опускається на