Містичний вальс - Наталія Очкур

— Ні? А я думала… сподівалась — для цього.

— Мені дуже прикро, кохана, — мовив Олесь так щиросердно, що вона й на мить не засумнівалась — йому дійсно прикро. Дуже прикро, — та ти не дружина мені. Я тільки… тут маю хатинку — я сам її звів, ось оцими руками. І я так хотів просто побути з тобою — без чужих очей, що, здається, бачать крізь стіни, без осуду громади… лише ти і я.

— І як тобі лісовик тут дозволив будуватися? Ти ж казав мені, що в Чорному лісі не можна рубати дерев.

— Не можна, — підтвердив король. — Та моя хата не дерев’яна — вона кам’яна. Я кожну брилу обтесував сам, і сам складав цю хатинку докупи, тож дерев’яні в ній двері та палі, і ті із привізної деревини. І не хвилюйся, нас не потурбують. Про цей будинок не знає ніхто.

О Боже, який він наївний! Не знає ніхто! І так упевнено мовить! Я ніколи не була в покоях Світозара, та переконана, що там, на стіні, прямо в нього над ліжком, висить така точна мапа Чорного лісу, що й мавкам не снилась, а на ній хрестиком відзначена Хата Олеся, Про Яку Ніхто Не Знає.

Хатина — чи, швидше, будиночок — стояв під розлогим дубом на невисоких дерев’яних палях, і був невеличким, складеним із сірих кам’яних брил, із двома віконцями та дверима, до яких вели дерев’яні ж сходи. Тут не було передпокою — відразу кімната, простора та світла, із шкурою тигра, недбало кинутою на підлогу, невеличким столом і двома стільцями. На столі стояв глечик із водою і два глиняних кухлі. Ложа в кімнаті не було.

— Де ти це дістав? — показуючи на тигрову шкуру, зацікавлено спитала Лана. Шкура, за її спостереженням, до того, як її здерли, належала якомусь тигру-велетню, бо покривала собою майже всю підлогу. Олесь знизав плечима.

— Купці привезли — я купив. Хотів би сказати, що вполював звіра, та не вмію брехати. Не водяться в нас ці смугасті. А що?

— А те, — торкаючись оголеного передпліччя короля, на якому враз, скорочуючись, заграли м’язи, зізналась вона, — що я все життя мріяла довідатись, як воно — кохатись на тигрячій шкурі? Не знаєш нікого, хто б допоміг мені це з’ясувати?

Одного такого Олесь, безперечно, знав. Забувши про все і відкинувши сором, Світлана роздягнулась сама, жестом зупинивши коханого, коли він так ґречно хотів їй допомогти. Чомусь їй хотілось, щоб він допоки не рухався, щоб так і стояв, блідий, наче в’язень, що довго не бачив сонячного світла, і нерухомий, як камінь… і тільки щоб очі палали, як зараз — жагою, коханням і пристрастю безсонних ночей. І він так і стояв, аж доки не впала на тигрячу шкуру натільна сорочка Лани, а потім обійняв свою кохану, і одягнув її в поцілунки — всю, з голови до ніг, загорнув її в палке марево стогонів та безтямних зізнань, в палюче, уривчасте шепотіння: я кохаю тебе… кохаю… кохаю тебе… І перекинутий світ, що сонячним зайчиком грав на атласній шкірі Олеся, сліпив їй очі — вона розкривала їх широко, безумно, і теж шепотіла щось розтерзаними вустами: о, мій володарю, королю мій. А коли блакитні небеса його очей заступили їй світло, і її несамовитий крик луною рознісся по лісу, у двері постукали. Лана, навіть не намагаючись вивільнитись з обіймів Олеся, зітхнула; поцілувала його шовковисте волосся, очі, і мовила:

— Йди, відчиняй. Це по твою душу.

Король підвівся, дуже неохоче, натягнув штани, зачекав, доки Лана вбереться в сорочку.

— Не уявляю, хто це може бути.

Усмішка на вустах Лани була сумною, мов місяць на беззоряному небі.

— Хтось із тих, кому нічого не відомо про твою хатину.

Олесь рвучко розчахнув двері — на порозі стояв Роман.

Це Лану зовсім не здивувало, а ось що дійсно шокувало, чи, вірніше сказати, стривожило її, то це вигляд радника — напівбожевільний. Темно-сірі очі здавалися чорними, як земля після дощу, піт струменів із чола — видно було, Роман мчав сюди щосили. На Лану радник і не глянув, а його зблідлі губи ледь ворушилися, коли він промовив, знехтувавши офіційним «мій пане» — і вже по цьому Світлана відчула, що приніс він погані вісті.

— Біда, Олесю. Світозар скликає Раду Старійшин на суд.

Ця звістка не захопила короля зненацька — він не сполотнів, не завмер, як це буває, коли удар, подібно грому серед ясного неба, падає несподівано. Олесь же опустив на мить голову, немов людина, котра, давно чекаючи чогось лихого, нарешті дочекалася, і приймає це погане із покорою як болюче і водночас неминуче зло, а потім, повернувшись до Світлани, зронив:

— Зажди мене тут!

— З якого це дива? — вона підвелася; на щоках ще квітнув розпалений любощами рум’янець. — Я піду з тобою.

— Ти залишишся тут!

— Ні, не залишуся! Що це за витівки? Який ще суд? За що тебе судитимуть? Яка на тобі вина? Якщо є якась на тобі, значить, і на мені є — нехай мене теж судять!

— Лано, ти будеш чекати мене тут — ясно? І