Містичний вальс - Наталія Очкур

трохи схиливши породисту, увінчану зубчатою масивною короною, голову, щось шепотіла йому на вухо. Світлана почувалася самотньо, пропасні веселощі, які охопили її під час танців, випарувались, їй стало зимно, не зважаючи на загорнуті у важкий оксамит плечі. І вже коли вона готова була вислизнути із зали, зважаючи подумки, як зробити це непомітно, хтось заспівав. Лана спочатку вклякла на місці, потім озирнулась — Роман. Його голос, напрочуд сильний та глибокий, заметався по залі, натикаючись на стіни, відлунюючись від них, а пісня, чарівна і чиста, звучала одою непереможній силі кохання. Мабуть, ця пісня і затримала її, а далі ноги немов угрузли в підлогу, так, наче замість мармуру вона стояла на глевкій від дощу глині. Вона не могла піти, доки Роман не закінчить, а коли він закінчив, озвався Світозар.

— Може, чужинка нам щось заспіває? — із нищівною глузливістю спитався він. — Якщо вміє, звичайно. Чи вона тільки й уміє, що зваблювати чужих чоловіків?

Олесь схопився з місця, та не встиг нічого на це одповісти, бо Лана, звернувши на голову Ради Старійшин свої чисті, сріблясті очі, сказала:

— Не тільки. Ще я вмію рятувати життя королям і не розраховувати на людську вдячність.

Світозар знітився, Олекса опустився на трон, і хоч жовна все ще грали на його вилицях — Лана бачила це навіть звідти, де стояла, вуста все ж склались у схвальну посмішку. Її відповідь несподівано потішила і королеву — золоті очі спалахнули від задоволення; на батька Ія підкреслено не дивилась. А Лана перевела дух і заспівала. Її голос не був таким уже сильним чи дзвінким, але в цій дивовижній залі звучав, немов прекрасне оперне сопрано, а слова, що йшли від серця, не могли не зворушити.

Колише вітер жовті зорі, Немов ліхтарні налива… А ночі теплі та прозорі — І ніжні — як твої слова. Я зваблена безсмертям ритму; Чи сміх у ньому, чи журба, І я тобі творю молитву, Бо я — раба. Твоя раба. Ти є кохання. Дуже легко Втонути в любих сих очах, Але тужливий крик лелеки Мене з печаллю повінчав. Розірване на клапті небо Та вітром нагнана зима… Навіщо знов я йду до тебе? Тебе немає тут. Нема.

І тоді сталося те, чого, напевне, ніколи не бачили ці старовинні стіни, те, про що роздратовані придворні сичали «блюзнірство», вибризкуючи лють, мов шматочки шинки на гарячій пательні — розтоплений жир. Король підвівся і рушив до Лани. Вона стояла посеред величезної зали, придушуючи в собі бажання накивати п’ятами, і дивилась на його ходу — спокійний, рівний, впевнений у собі поступ, на червоне корзно, що надавало його поставі величності, на сяйво камінця в його короні, на що завгодно, окрім, власне, його самого, а він підійшов до неї так близько, що вона бачила чорні крапки зіниць у блакиті його очей, і попрохав:

— Потанцюй зі мною.

Вона кивнула і музики, вже не чекаючи ніякого знаку, заграли мелодію — таку печальну, ніжну і щемливу, що прекрасніше важко було й уявити. Лана танцювала так собі — завжди, але не цього разу, кружляючи з Олесем по залі у танку, назви якого не знала, визначивши його для себе як щось середнє між вальсом та менуетом, бо король то відпускав її, схиляючись перед нею у вигадливому поклоні, то охоплював рукою її стан, і вів її, а музика все не закінчувалась, і Лана, підвівши ніжне личко до Олекси, не дозволяла собі відводити очі. Нехай потім їй буде боляче у сто, в тисячу разів більше, ніж зараз, нехай її серце розірветься від закарбованої в ньому кожної рисочки грубуватого, коханого обличчя, але вона не відведе очей.

Зблідла королева вчепилась руками в золотих перснях у спинку трону — хвости птахів, що цілувались — Світлана помітила це боковим зором, як і те, що від потрясіння у Світозара відвисла нижня щелепа і видовище він являв собою комічне і трагічне водночас, а Роман взагалі заплющив очі, немов не бажаючи споглядати падіння свого короля. І коли танець закінчився й Олесь опустився на одне коліно, цілуючи край її сукні, охнув не тільки люд у залі — охнула і сама зала; так, у всякому разі, здалося Світлані. Та се ще був не кінець потрясінням на сьогодні, бо він, не підводячись, глянув благально на Лану знизу вгору і проказав, тихо і вражено:

— Ходімо зі мною. Не питай, куди, серце — просто ходімо зі мною. Я щось таке відчуваю… чи ще побачимось ми, чи будемо разом? Кохана, мій світлячку, благаю — ходімо.

О, для чого були ті благання — хіба не пішла б вона на перше його ж слово куди завгодно, навіть у пекло? Важке корзно на плечах здалося їй кам’яним, вона відчепила фібулу, вколовши пальця, і жбурнула її разом із плащем на підлогу, потім повернулась і вибігла із зали. Шовки та атласи прилипали до шкіри, вона хотіла переодягнутися, і витратила на це