Платформа - Мішель Уельбек

Серйозних причин у мене практично не було, але я ніколи не був прив’язаний до нього (і що далі, то менше я розумів, як можна бути прив’язаним до якоїсь ідеї, країни, чогось іншого, крім окремої людини). Життя в західних країнах дуже дороге, там буває дуже холодно; проституція поганої якості. Не дозволено палити у громадських місцях, майже неможливо купити ліки і наркотики; люди багато працюють, повсюди машини та гамір. Недостатні заходи безпеки у громадських місцях. Отже, недоліків дуже багато. Раптом я збентежено зрозумів, що розмірковую про суспільство, в якому живу, як про природне середовище, скажімо, саванну чи джунглі, до законів якого мені доводиться постійно пристосовуватися. Я ніколи не думав про те, що так тісно пов’язаний з цим середовищем. У мене була якась атрофія, порожнеча. Не впевнений, що з такими людьми, як я, суспільство зможе довго існувати; я ж можу співіснувати з жінкою, прихилитися до неї, спробувати зробити її щасливою. Коли я у черговий раз вдячно подивився на Валері, поруч зі мною розлігся якийсь незвичний свист. Відразу з боку моря почувся звук двигуна, який відразу стих. Блондинка, яка сиділа на терасі, підвелася і жахливо скрикнула. Перша черга… Короткий тріск. Тримаючись за обличчя, вона обернулася до нас: куля поцілила їй прямо в око, замість очного яблука зіяла діра, що кровоточила; безшумно жінка звалилась на підлогу. Цієї миті я побачив нападників — трьох чоловіків у тюрбанах, які з автоматами в руках швидко рухалися в нашому напрямку. Почулася друга, більш тривала черга; звук розбитого посуду та склянок змішався з криками болю. Кілька секунд, мабуть, ми були наче паралізовані. Дехто додумався сховатися під столами. Біля мене Жан-Ів коротко скрикнув. Куля зачепила його руку. У цю мить я побачив, як Валері тихо зісковзнула на землю. Я кинувся до неї і накрив своїм тілом. Відтоді я нічого не бачив. У абсолютній тиші, яку порушував лише дзвін розбитого посуду, одна за одною лунали автоматні черги. Мені здавалося, що кінця цьому не буде. У повітрі відчувався дуже сильний запах пороху. А потім знову запала тиша. Я помітив, що моя ліва рука вся в крові; мабуть, Валері поранена у груди чи в горло. Ліхтар біля нас був розбитий, навколо майже нічого не було видно. За метр від мене Жан-Ів, клянучи все і всіх, намагався підвестися. У цю мить у центрі дозвілля сильний вибух розітнув повітря і ще довго луною відгукувався в бухті. Спочатку я вирішив, що в мене розірвало барабанні перетинки, але вже за кілька секунд крізь свою тимчасову глухоту я розрізнив несамовиті крики.

Допомога надійшла за десять хвилин. Рятувальники приїхали з Крабі і спочатку попрямували до центру дозвілля. Бомба розірвалась посеред "Крейзі Ліпс», найбільшого бару містечка в розпал веселощів. Вона була схована у спортивну сумку, яку хтось залишив поблизу. Це був саморобний, але дуже потужний пристрій, всередині якого знаходився динаміт. У дію його привів звичайний будильник. Сумка була напхана болтами та цвяхами. Від потужного вибуху тонкі стіни бару, які відділяли його від інших подібних закладів, склалися мов картковий будиночок. Деякі балки, на яких трималась конструкція, не витримали удару та просіли, а дах мав ось-ось завалитися. Перше, що зробили рятувальники, побачивши масштаби катастрофи, — викликали додаткову допомогу. Перед входом у бар танцівниця повзала по землі, все ще одягнена у біле бікіні. На рівні ліктів у неї були відірвані руки. Біля неї німецький турист, сидячи на будівельному смітті, тримав свої кишки, які вивалювались у нього з живота. Біля нього з оголеними напіввідірваними грудьми лежала його жінка. Усередині того, що залишилось від бару, стояв чорний дим, підлога була слизька від крові, яка постійно текла із розкиданих людських тіл та їх органів. Дехто ще живий, з відірваними руками чи ногами, намагався в агонії повзти до виходу, залишаючи позаду криваві сліди. Болти та цвяхи повибивали людям очі, відірвали руки, розтрощили обличчя. Деякі тіла буквально вибухнули назовні, їх нутрощі були розкидані на багато метрів по підлозі.

Коли рятувальники прийшли на терасу, я все ще міцно тримав у своїх обіймах Валері. Її тіло було ще теплим. За два метри від мене на підлозі лежала жінка. Її заюшене кров’ю обличчя було засипане уламками скла. Інші люди продовжували сидіти у своїх кріслах з широко розкритим ротом, прикуті до них смертю. Я покликав рятувальників: відразу підійшли два санітари, обережно взяли Валері і поклали її на носилки. Я спробував піднятись, але впав і ударився головою об землю. Тоді я й почув, як хтось чітко сказав по-французьки: «Вона померла».

Частина третя

Патайа-біч

1

Вперше за довгий час я прокинувся сам у ліжку. Лікарня у Крабі була невеликою світлою будівлею. Вранці лікар підійшов оглянути мене. Він був французом з організації «Лікарі світу». Вони прибули на місце події наступного дня після замаху. Йому було років тридцять, він трохи сутулився. Увесь його вигляд видавав серйозне занепокоєння. Він розповів, що я проспав три дні поспіль. «Ну, ви не зовсім спали, — мовив він. — Іноді здавалося, що ви вже прокинулись, кілька разів ми пробували заговорити з вами, але сьогодні вперше нам пощастило встановити з вами контакт». Встановити контакт, — повторив я. Він також повідомив, що результат теракту був жахливий: на сьогоднішній день сто сімнадцять людей загинули. Судячи зі всього, це був найстрашніший терористичний акт, який будь-коли траплявся в Азії. Кілька поранених ще перебували в реанімації у критичному стані. Поки що їх вважають нетранспортабельними; Ліонель був серед них. У нього відірвані обидві ноги, а уламок металу потрапив у живіт. Шанси вижити були мінімальними. Інших важкопоранених перевезли до лікарні «Бамранград» у Бангкок. Поранення Жан-Іва було несерйозне — плечова кістка була роздроблена кулею. Його лікували на місці. Мене зовсім не зачепило, ані подряпини. «Щодо вашої знайомої… — після паузи продовжив лікар, — її тіло вже відправлено до Франції. Я розмовляв з її батьками по телефону. Її поховають у Бретані».

Він замовк. Мабуть, чекав, що я відповім що-небудь. Краєм ока він спостерігав за мною. Його вигляд ставав дедалі занепокоєнішим.

Опівдні до мене прийшла медсестра з підносом. За годину вона забрала його і сказала, що мені треба почати їсти, що це вкрай важливо і життєво необхідно.

Вдень прийшов Жан-Ів. Він також якось дивно подивився на мене; говорив переважно про Ліонеля — той помирав, це було лише питанням якихось годин. Він часто кликав Кім. Неймовірно, але вона залишилася абсолютно неушкодженою і, здавалось,