Платформа - Мішель Уельбек

— Мені тебе бракуватиме… — сказав він нарешті. — Без тебе все буде інакше. Ми працювали разом протягом п’яти років. У нас все так добре виходило, ми ніколи по-серйозному не сварились. У будь-якому разі, без тебе я б не став тим, ким я є зараз. — Він говорив дедалі тихіше, немов розмовляв із самим собою. Впали сутінки. — Тепер, — продовжив він, — схоже, ми зможемо розвинути цей проект далі. Одна з найбільш очевидних країн — Бразилія. Я також думав і про Кенію: в ідеалі, вважаю, треба відкрити ще один клуб, усередині країни, спеціально для сафарі, а пляжні клуби перетворити на «Афродіту». Ще ми можемо дуже швидко розгорнутися у В’єтнамі.

— Ти не боїшся конкуренції? — спитав я.

— Жодного ризику. Американські компанії нізащо не насміляться увійти на цей ринок У Сполучених Штатах дуже сильний пуританський рух. Спочатку я трохи побоювався реакції у французькій пресі, але досі все йде нормально, жодної критики. Слід зазначити, що в нас переважно іноземні клієнти. В Німеччині та Італії люди більш спокійно ставляться до таких речей.

— Ти станеш першим сутенером у світі…

— Ні, не сутенером, — заперечив він. — Ми нічого не беремо собі із заробітку дівчат, ми просто дозволяємо їм працювати.

— Крім того, вони приходять самі по собі, — вставила Валері. — Це ж не персонал готелю.

— Авжеж, так… — невпевнено мовив Жан-Ів. — Тут дівчата і персонал готелю чітко розділені, але я чув, що у Сан-Домінго офіціантки дуже легко погоджуються піднятися до номера клієнта.

— Вони роблять це за власним бажанням.

— Авжеж, тільки так ми й можемо говорити в такому випадку.

— Гаразд, — Валері примирливо підняла руки. — Не дозволяй лицемірам вивести себе з рівноваги. Ти тут для того, щоб створити бізнес-структуру, у тебе є досвід і навички компанії «Орор». Все.

Офіціант приніс суп зі шматочками лимона. За сусідніми столиками сиділи німці та італійці, якась таїландка і кілька німецьких подружніх пар — у супроводі своїх партнерів або без них. Усі вони дуже мило співіснували, без видимих проблем, у атмосфері загального задоволення. Пост директора курортного містечка не вимагав подолання жодних труднощів.

— Отже, ви залишаєтесь тут, — знову почав Жан-Ів. Він просто не міг повірити в таке. — Це так несподівано. Втім, якоюсь мірою я розумію, але ж… дивно те, що ти відмовляєшся від набагато більшого заробітку.

— А навіщо мені більше грошей? Що я з ними робитиму? — чітко вимовляючи кожне слово, мовила Валері. — Купуватиму сумки «Прада»? Поїду на уїк-енд у Будапешт? Їстиму білі трюфелі в сезон? Я вже заробила багато грошей, навіть пригадати не можу, на що я їх використала: мабуть, дійсно, витратила на якісь такі дурні дрібниці. А ти знаєш, на що витрачаєш свої гроші?

— Ну… — він замислився. — Так, я вважаю, що до сьогоднішнього дня найбільше тратила Одрі.

— Одрі — дурепа, — безжалісно відрубала вона. — На щастя, ти розлучаєшся з нею. Це найрозумніше рішення, яке ти будь-коли приймав у своєму житті.

— Твоя правда, вона страшенна дурепа, — не збентежившись, відповів Жан-Ів. Він посміхнувся і не кваплячись додав: — Дивна ти все ж таки, Валері.

— Не я дивна, світ навколо мене чудернацький. Ти що, справді хочеш купити кабріолет «Феррарі»? І будиночок для уїк-ендів у Довіллі, який все одно буде обкрадений? До шістдесяти років надриватися по дев’яносто годин на тиждень? Віддавати як податки половину зарплатні, щоб фінансувати військові операції у Косово або плани спасіння міських околиць та приміських районів? Тут же так добре; тут є все, що потрібно для життя. Єдине, що може запропонувати західний світ, — це фірмові товари. Якщо ти віриш у фірмові товари, можеш залишатись на Заході. А ось у Таїланді є надзвичайні за якістю підробки.

— Твоя позиція дивна. Довгі роки ти працювала у західному світі і ніколи не вірила у його цінності.

— Я — хижачка, — спокійно відповіла вона. — Маленька тендітна мила хижачка — у мене немає надзвичайних потреб у житті. До сьогоднішнього дня я працювала лише заради грошей, а тепер почну жити по-справжньому. Я не можу зрозуміти інших людей: що заважає, наприклад, тобі переїхати жити сюди? Ти б міг одружитися на таїтянці: вони такі вродливі, тендітні, уміють добре кохатися, а деякі навіть говорять французькою.

— Ну, — Жан-Ів замислився. — Поки що я волію міняти дівчат щовечора.

— Це мине. Все одно навіть після одруження ніщо не заважатиме тобі коли-небудь завернути в масажний салон. Як ти знаєш, вони саме й призначені для цього.

— Знаю. Але я думаю… майже переконаний, що мені завжди в житті було важко приймати важливі рішення.

Збентежившись таким зізнанням, він повернувся до мене: «А ти, Мішелю, що ти робитимеш тут?»

Найближчою до реальності відповіддю була б: «Нічого», але такі речі дуже важко пояснити активній людині. «Ресторан…» — відповіла за мене Валері. Я здивовано подивився на неї. «Так, так, — наполягала вона. — Я помітила, це тебе цікавить, у тебе є напевно творчий хист до цієї галузі. Дуже добре, я не люблю готувати; впевнена, тут ти знайдеш себе.

Я скуштував ложку свого курячого каррі з зеленим перцем. Щось подібне можна було б спробувати зробити і з манго. Жан-Ів задумливо кивнув. Я подивився на Валері: вона була дуже гарною хижачкою, навіть більш розумною та нещадною, ніж я сам. Але чому саме мене вона обрала, щоб розділити з нею барліг? Можна припустити, що суспільство спирається якщо не на спільні бажання, то принаймні на консенсус, який деякі західні журналісти-демократи з явно вираженими політичними поглядами іноді називають млявим консенсусом. Сам маючи млявий характер, я нічого не зробив, щоб змінити його; думка про спільні бажання здавалася мені менш очевидною. За словами Еммануіла Канта, людська гідність полягає в підкоренні законам настільки, наскільки людина сама відчуває себе їх творцем, законодавцем. Така дивна фантастична думка жодного разу не спадала мені на думку — я не тільки не ходив на вибори, але й вважав їх лише блискучим телевізійним шоу, улюбленими акторами в якому були для мене політологи; зокрема, я із задоволенням слідкував за Жеромом Жафре. Мені здавалось, що відповідальний політик — важка, виснажлива професія; я був готовий добровільно передати йому будь-які свої повноваження. Замолоду я зустрічався з різними борцями, які хотіли, щоб суспільство розвивалось у тому чи іншому напрямку. Я не відчував до них ні симпатії, ні поваги. Поступово я навіть навчився ігнорувати їх: їхня манера цікавитися лише загальними питаннями, говорити про суспільство так, наче вони були його безпосередніми учасниками, була дещо підозріла. Чи міг я в чомусь дорікати Заходу? Навряд.