Проклята краса - Дарина Гнатко

— Тьху, як свиню поросну рознесло, — шипіла вона, — не інакше, як двійню народиш, Нюрко.

Ганнуся, як тільки почула від неї таке, налякано вхопилась за живіт. Та куди ж їй двох, тут одного б зберегти, а що ж вона з двома робити стане? Марина Гнатівна, побачивши в її очах той страх, усміхнулась.

— Аню, люба, то ж добре, якщо Господь поблагословить тебе двома діточками, тож подвійне щастячко тобі буде.

За той час, що була вона на засланні, до неї дійшло тільки два материні листи, інші ж десь загубились. З тих листів дізналась вона, що Дарина з Прокопенком оселились у їхній з Дмитром квартирі. Що батько не бажає про неї навіть чути, заслана в чужу землю, вона для нього мов померла. Як гірко було читати й ці слова, і те, що про Дмитра мама нічого не могла їй сказати, не була відома їй його доля.

Ганнусі, прочитавши про це, хотілось кричати, волати про те, що її така відповідь не влаштовує, що вона бажає почути про зовсім інше, бажає почути про те, що Дмитро живий. Живий так само, як живе у її пам’яті, у її серці.

Отримавши вдруге цю звістку, Ганнуся вся спохмурніла, зіщулилась, відчуваючи, що втрачає ту надію, що тримала її увесь цей час, надію на те, що Дмитрик живий. І навіть Дуняша, зазирнувши у її наповнені невимовним болем, відчаєм очі, промовчала, не вилаяла за розбиту склянку, що необережно висковзнула з її вмить ослаблих пальців.

Марина Гнатівна кинулась до неї.

— Анечко, що з тобою?

— Нічого. Просто, просто… — Ганнуся не договорила, кинулась до кімнати і, впавши на ліжко, заридала. Вся напруга, що накопичувалася в ній весь цей час, виливалась цими сльозами. Десь, можливо, потаємно, в самій глибині своєї душі, вона відчайдушно сподівалась на те, що Дмитро живий, живий, незважаючи ні на що, і так чекала звістки про те від мами.

— Ось, дитинко, випий!

Голос Марини Гнатівни пролунав зовсім поряд, і Ганнуся раптом притихла, жалібно поглянувши на свою рятівницю. Випивши склянку води, вона глибоко зітхнула, а потім тихо промовила:

— Вислухайте мене, Марино Гнатівно!

Марина Гнатівна ласкаво торкнулась її руки.

— Погані новини з дому?

Ганнуся гірко всміхнулась.

— Погані? Так, відсутність новин, на які я так чекала, можна назвати й поганими. — Вона помовчала, а потім тихо, повільно розповіла про все, що важким каменем лежало в неї на серці. І про Гребенка розповіла, і про Галину, і про свою тугу за коханим чоловіком. Марина Гнатівна слухала її уважно, не перебиваючи, а коли Ганнуся нарешті змовкла, ще деякий час сиділа мовчки, тільки вуста її ледь помітно ворушились. Потім тихо запитала:

— А ти не сповідалась у тому, що обірвала чуже життя?

Ганнуся захитала головою.

— Ні. А що, потрібно було б?

— Потрібно. Господу потрібно було твоє покаяння, а коли він не отримав його від тебе, то тоді послав тобі оце все, аби ти покаялась. Та, може, ти не каєшся в тому зовсім?

— Каюсь, дуже каюсь. Але що ж мені тепер робити?

— Я навчу. А коли до нас завітає якийсь засланий священик, то тоді вже й висповідаєшся. А зараз молись, тільки молись, проси Господа простити тобі той гріх і повернути чоловіка. Проси у Господа дива.

Диво трапилось з настанням весни.

Несподівано для себе Ганнуся віднайшла втіху своєму горю саме в молитві. У тих глибоких, сумних та одночасно радісних словах до Бога, котрі почали литись з її серця щедрим потоком. Вона каялась, вона молила Бога не забирати в неї Дмитра назавжди, а повернути. Вона висповідалась старому сивому священику, що завітав до Марини Гнатівни на початку березня, а потім жила, кожною клітиною свого єства відчуваючи наближення дива. З початком весни те передчуття було таким сильним, що вона не могла іноді заснути вночі.

Того дня її серце щеміло з такою силою, що здавалось ще трішки — і воно в неї просто вискочить з грудей. Не в змозі знаходитись на одному місці від того передчуття, Ганнуся, мов зваблена якоюсь невідомою силою, пішла прогулятись за селище, туди, де стрункими колонами було насаджено молоді берези. Утомившись, вона зупинилась біля тонкої берізки, вхопилась за її тонкий стовбурець. Серце тисло в груди з такою силою, що робилось боляче. Замислившись, вона здригнулась усім тілом, коли за спиною захрустів сніг під чиїмись кроками. Серце забилось надзвичайно сильно, мов покотилось кудись донизу, коли вона повільно, обережно обернулась.

На відстані чотирьох-п’яти кроків від неї, з худорлявого бородатого обличчя прямо їй в серце дивились темно-сірі очі Дмитра.

Не в змозі повірити в те, що бачили її очі, Ганнуся з жадібністю втупилась поглядом у худе, виснажене лице, не вірячи в те, що бачила. Диво… Так, то було диво, тому що то справді був він, її коханий Дмитро, який дивився на неї з такою ніжністю.

— Аню! Аню, кохана моя, ти впізнала мене?

Його голос, трішки інший, грубіший та хрипкий розірвав тишу, і в наступну мить Ганнуся опинилась у сильних, таких рідних та жаданих обіймах. Вона припала до нього, вхопила тремтячими долонями кохане лице та видихнула, мов простогнала:

— Живий! Господи, живий! Дякую тобі, Господи!

Вона осипала його лице короткими, жагучими поцілунками, а потім затихла, коли його холодні, трішки шерхлі вуста нарешті віднайшли її. І Ганнуся відповіла на поцілунок, майже задихаючись від щастя.

А потім він розповів їй, як йому вдалось втекти вже в Полтаві, куди його привезли, аби засудити до страти. Машина, що перевозила його та інших в’язнів, перекинулась і загорілась. Почалась пожежа, кричали люди, а він пам’ятав тільки слова немолодого чоловіка, що сидів з ним поряд. Поки приїхала машина з підкріпленням, частина охоронців та в’язнів загинула, а інші втекли. Дмитро несподівано для себе опинився з тим чоловіком у якійсь ямі, що врятувало йому життя. Він знепритомнів, а коли прийшов до тями, то побачив себе в домі, явно сільському. Згодом він дізнався, що то був дім старого священика в селі на Решетилівщині. Як він там опинився, йому ніхто не сказав, але не те було головним, головним було те, що він врятувався, врятувався дивовижним, неможливим чином. Потім вже він ризикнув приїхати до її мами, дізнатись, де вона, а