Проклята краса - Дарина Гнатко

Він посміхнувся.

— Ну, Ганю, за ці дні в смердючій камері чи розкаялась ти в тому, що ледь не відправила мене на той світ?

Ганнуся гордовито закинула голову.

— Розкаююсь, — відповіла повільно, і в темних очах Прокопенка промайнуло вдоволення, а потім додала, мов плюнула в лице: — Але тільки в тому, що слабко вдарила й не розчавила вашу огидну пику!

Посмішка повільно сповзла з його тонких вуст, а в очах промайнуло щось холодне і недобре. Він уже не посміхався, а тільки дивився в її стривожені очі. Потім повільно підняв руку, хотів торкнутися обличчям, але Ганнуся відсахнулась з такою відразою, що його рука завмерла в повітрі.

Потім Прокопенко опустив руку.

— Все ще гребуєш мною? — Ганнуся мовчала. — Про Солодова мрієш? Ну-ну, помрій, та він все одно не жилець на цьому світі, можеш бути певною. Та й тебе, якщо будеш викидати подібні колінця, поженуть етапом до Сибіру. А там холодно, Ганю, дуже холодно, й робота така важка, що люди тисячами мруть, не витримуючи. Але… — Він помовчав, роздивляючись її бліде, сумне та змарніле, але все ще таке чарівне лице. А коли заговорив, у його голосі пролунала відверта спокуса. — Та ти можеш уникнути всього цього, Ганю, уникнути, тільки погодившись стати моєю коханкою.

Ганнуся поглянула на нього так, мов він утратив розум, а потім, повільно витискаючи з себе кожне слово, кинула прямо в його самовдоволене лице:

— Ніколи, чуєте, ніколи я не заплямую себе дотиком, близькістю людини, котра безжалісно погубила мого чоловіка! Та я краще згнию в тому Сибіру, ніж дозволю вашим брудним рукам доторкнутися до мене знову!

Лице Прокопенка потемніло.

— Я радив би тобі подумати…

Ганнуся скривилась.

— А й думати нічого, тому що ви мені огидні!

Його рука змією промайнула в повітрі, а потім ударила Ганнусю по обличчі, вдарила сильно, з нестримуваною силою ненависті та люті. Але вона витримала той удар з холодною байдужістю, тільки обпекла, мов вогнем, бридливим поглядом своїх чудових блакитних очей.

— Бодай тобі трясця, — вилаявся скрізь зуби Прокопенко, поморщившись. — Я був ладен вибачити тобі ті махання сковорідкою, але цих слів уже не вибачу! Ти загнешся, працюючи в таборі, перемерзаючи в холодних бараках, недоїдаючи та недопиваючи! Ти перетворишся на страховисько, на яке, я ще подумаю, чи глянути мені, чи ні. І тоді ми ще побачимо, хто кому огидним буде, моя чарівна Ганнусю! — Останні слова він майже прогавкав, напружившись так, що стало видно жили на лобі. А потім раптом зблід, весь скривився, швидко вхопився за голову і гукнув: — Назаренко!

За спиною Гані заскрипіли двері, й почувся молодий голос.

— Кликали, товаришу лейтенанте?

Прокопенко махнув рукою на Ганнусю.

— Відведи її до камери!

Ганнуся востаннє обпалила його поглядом.

— Ви не зможете відправити мене в заслання тільки тому, що я сковорідкою, обороняючись, пробила вам голову, — сказала вона на прощання, хоча знала, що цьому покидьку вистачить підлості зробити що завгодно, навіть засадити за вкраденого кухля. А якби він ще знав про Галину.

Микола хижо усміхнувся.

— Можеш бути певна, я знайду привід. Враховуючи те, що ти дружина такого зрадника, як Солодов. А зараз прощавай, Ганю, та готуйся до довгої дороги… — Він не договорив, болісно скривившись, і поліз до кишені, кинувши охоронцю: — До камери її!

Після цього дня її почали по три дні поспіль викликати на допити. Допити ці були одноманітними та якимись безглуздими, вони повторювались, Ганнусі почали приписувати неіснуючі дії, від яких вона спочатку відмовлялась, а потім, втомившись, тільки відмовчувалась.

На десятий день їй нарешті оголосили вирок.

Охоронець знову привів її до кабінету допитів, де на неї вже чекали полковник Збограч та слідчий Пахоменко, який і допитував її увесь цей час. Збограч указав їй на стілець.

— Сідайте, пані Солодова.

Ганнуся повільно сіла, запитально глянувши на Збограча.

— Пані Солодова, — почав той, прокашлявшись. — Маю вам повідомити, що слідство за вашою справою добігло свого кінця і на його підставі вам винесено вирок. — Він витримав паузу, вдивляючись в лице Ганнусі, яке майже нічого не виражало. Вона просто дивилась на нього з мовчазною втомою жінки, якій до нестями набридло його слідство, а ще більше він сам. — Ви засуджені, пані Солодова, до шести років ув’язнення… — Збограч ще говорив далі, називаючи провину, за яку її засуджено, статтю, ще щось, але Ганнуся вже його не слухала. Так от, довге очікування добігло свого кінця. Її засуджено на довгих шість років. А що ж буде з дитям? Куди його заберуть від неї? До притулку, в жахливе місце, у якому її дитя буде сиротою.

Збограч помовчав, а потім додав:

— Але, зважаючи на ваш стан, вас буде заслано спочатку на проживання до селища Бистре Алтайського краю, а вже після пологів скеровано до виправного табору. Вас відвезуть завтра о шостій ранку.

5

Стояла дощова, пронизливо-холодна осінь. Дощ тільки накрапав, коли Ганнусю вивели з відділку, і вона жадібно вдихнула забуте вже свіже повітря, котре здавалось їй неймовірно прекрасним після смердючого та затхлого повітря камери. Вдягнена в темне пальто з цигейковим комірцем та білу пухнасту хустину, котрі передала мама, вона стояла біля дверей, прощаючись з рідною землею.

— Пішли! — штовхнув у спину охоронець.

Ганнуся зробила декілька кроків, коли за спиною почувся рідний голос.

— Доню! Ганнусенько!

Ганнуся застигла на місці, потім повільно обернулась. Праворуч від східців, притискаючи до себе торбинку, стояла мама. Її нещасна, сумна та люба матінка. Й Ганнуся не втрималась, обернулась та кинулась до мами, не звертаючи уваги на крик позаду:

— Куди? Стій!

Але Ганнуся вже припала до рідних материнських грудей, відчуваючи на своєму лиці швидкі, гарячі поцілунки.

— Мамо!

— Ганнусю! Донечко моя, як ти? Змарніла-то як, зав’яла моя квіточка, — із сумом видихнула Ярослава, обціловуючи Ганнусю. — Данило про все мені розповів, доню, про все. Господи, як же ти там… Як виживеш, та ще з маленьким…

Ганнуся напружено всміхнулась.

— Та вже якось виживу, мамо… — Вона не договорила, тому що грубі чоловічі руки відтягнули її від мами.

— Досить розмовляти! Ми запізнимося на потяг, — прокричав над самим її вухом охоронець.

Ярослава заголосила, не втрималась, але все ж встигла всунути Ганнусі в руки торбинку.

— Доню, домашнє, смачненьке на дорогу, — вигукнула скрізь сльози й зосталась стояти, затуливши рота рукою, аби не кричати. Такою її і запам’ятала Ганнуся, від’їжджаючи