Проклята краса - Дарина Гнатко

— Злочинців до себе не беру, — відрізав він, не давши їй доказати, й, пронизавши Ганнусю недобрим поглядом, грюкнув перед нею ворітьми.

Ганнуся відчула себе так, мов її вдарили по обличчі.

Проковтнувши клубок образи, що важкою рукою перехопив подих, вона підхопила речі й змусила себе відійти до наступних воріт. Там взагалі ніхто не відгукнувся. У вухах стояло погрозливе попередження діда-візника про те, що ніхто не пустить її до себе. Може, так воно й буде. Вона ще більше переконувалась у то́му, коли в наступних шести дворах теж отримала відмову. Від кого досить ввічливо, а від однієї жінки взагалі отримала погрозу.

— Йди звідси, а то зараз вівчарку нацькую.

Ганнуся вже ледь не плакала. Досить швидко вечоріло, й вона кидала тривожні погляди в бік лісу. Дворів було ще багатенько, та вона чомусь сумнівалась, що хоч в одному з них знайде притулок.

З воріт двору, що був досить ще далеко від неї, вийшла невисока, приємної повноти жінка з відрами й неквапно рушила в її бік. Несподівано в Ганнусі заблищала надія. Коли жінка підійшла ближче, Ганнуся побачила, що вона вже немолода, її округле лице було щедро всипане зморшками. Вона дивилась на неї привітними, світлими очима, а коли наблизилась, відразу ж запитала:

— Що таке, дитино? Чому ти тут стоїш?

Ганнуся відчула, як очі запекло сльозами.

— А мені нема куди йти.

— Нема? — жінка поглянула здивовано. — О, Господи, ти ж, певне, з тих нещасних, яких до нас привозять на заслання?

Ганнуся слабко хитнула головою.

— Так.

— Бідне дитя! — у світлих очах цієї незнайомої жінки засвітилось неприховане співчуття. — Як же ти тут сама, така молоденька. — Вона кивнула в бік дворів. — Певно, й не подумали тебе пустити. Що поробиш, такі вже в нас тут люди. Але Бог їм суддя. Та що я розгомонілась? Ти ледь на ногах стоїш. Ходімо, ходімо, моя голубонько, нема чого тут стояти на морозі, а в мене хатка натоплена, вечеря поспіває. Давай, ходімо!

Ганнуся від полегшення аж застигла.

— Ви забираєте мене до себе? Справді?

— Ну звичайно. Як же я можу тебе тут кинути?

Вона повела Ганнусю до своїх воріт, де на неї відразу ж вишкірив жовтуваті зуби великий вівчур, але жінка кинула на нього невдоволений погляд, і той відразу ж замовк.

Ганнуся увійшла до дерев’яної, збудованої не так, як у них, хати. І відразу ж почула за дверима дзвінкий дитячий сміх.

— Заходь, дитинко!

Благодійниця завела Ганнусю до великої, просторої кімнати. У кутку, біля пічки весело бавилась зграйка діточок різного віку, починаючи з високого хлопчини років десяти й закінчуючи гарненькою рудоволосою дівчинкою рочків зо два. А поряд ще й колиска погойдувалась. Трішки далі, за дерев’яним столом сидів ще досить молодий чоловік з русим волоссям, тримаючи в руках кухля. На Ганнусю він дивився посоловілими блакитними очима, з чого вона зрозуміла, що він був напідпитку. Жінка кинула на нього швидкий погляд, у якому було так багато почуттів, і зачинила за собою двері.

Молодик гикнув, поглянув на Ганнусю з кволим інтересом, а потім запитав хрипким, застудженим голосом:

— І кого це ви, мамо, вже притягнули?

Жінка поставила коло столу валізку Ганнусі.

— А тобі-то який клопіт? — невдоволено відгукнулась вона й обернулась до Ганнусі. — Сідай, дитинко, відпочинь, сідай до пічки близенько та знімай свого кожуха, у нас, бач, як тепло — для діток.

А діточки ті вже дивились на неї широко відкритими від цікавості оченятами, геть забувши про свої забавки.

— Ну, — посміхнулась до Ганнусі нова знайома, — давай знайомитись, голубонько. Мене звуть Марина Гнатівна Черемшова, а то, — вона хитнула головою в бік молодика, котрий наливав собі в кухоль мутну бражку з високого бутля, — горе моє гірке, кара Божа, син Володимир. А ти хто будеш?

Ганнуся зітхнула.

— З України я, з Полтавщини, а звуть мене Ганна… Ганна Солодова, — тихо відповіла вона, спостерігаючи за тим, як син Марини Гнатівни перехиляє в себе кухоль з пекучою рідиною, навіть не скривившись, та занюхає рукавом своєї не надто чистої сорочки. Жах, як же можна стільки пити?

Марина Гнатівна перехопила її погляд, але сказати нічого не встигла. У сінях заскрипіли двері, почулись чиїсь кроки, й у хату поспіхом увійшла миловидна молодиця в сірій хустці, щедро припорошеній снігом. В руках вона тримала цеберко з молоком. Не помічаючи Ганнусі, що примостилась на лаві, вона поставила цеберко на стіл біля дверей й промовила дзвінким, високим голосом, знімаючи засніжену хустку:

— Тільки що приходила Момотова, казала, що тиняється по дворах якась приблуда, ну з тих, засланців клятих, на постій проситься. Та який же дурень впустить її до себе?

Труснувши довгою рудою косою, вона обернулась, і погляд її відразу ж ухопив застиглу, закам’янілу на лаві Ганнусю. Володимир коротко, п’яно реготнув, веселі дітки зачаїли подих, а зелені очі молодиці пропекли Ганю недобрим, неприязним поглядом.

— Так, — нарешті простягнула вона, і в голосі промайнули гнівливі нотки. — Бачу, ви вже проявили свою кляту жалість, виховану попами, та привели приблуду до нас. Чогось подібного я й чекала.

Марина Гнатівна підвелась.

— Людині нема куди йти. Що ж я, мала, по-твоєму, залишити її замерзати? Це, по-твоєму, по-людськи?

— А мені байдуже. Заслужила, то хай терпить. Чому я маю ділити свій дім з якоюсь вбивцею? Не хочу я цього…

Марина Гнатівна кинула на неї твердий погляд.

— Цей дім також і мій, й господаркою тут є я. Хочеш ти цього чи ні, але ця дівчинка залишиться в нас.

— Але ж…

— Досить, Дуню, я вже все сказала. Дитя залишиться!

Зелені очі непокірно зблиснули, Дуня більше не сказала жодного слова, але погляд, яким вона пронизала Ганнусю, змусив ту зіщулитись. Була б її воля, пішла б вона з цього дому, але куди їй іти, вагітній? Ні, заради дитини вона просто повинна залишитись, якою б важкою не виявилась ворожнеча цієї рудоволосої молодухи.

З полегшенням вона пішла за Мариною Гнатівною в кімнату, потім помилась у бані, яка була так жарко натоплена, що аж дух захоплювало. Потім поїла в кімнаті та з насолодою лягла на м’яку — неймовірно м’яку після жорсткої лави вагону — постіль. І майже відразу заснула.

6

Потягнулись довгі зимові дні її життя в родині Черемшових. Дні, коли вона жила дуже схожим на звичне, сільське, життям. Вона вставала вранці, допомагала з обідом, потім щось шила, няньчила діток. Дуняша все ще дмухала на неї недобрим духом, але Ганя намагалась не звертати на те уваги.