Ребекка - Дафна дю Мор'є

сидіти з ними за столом, лише б не слухати; я навіть почала мугикати собі під ніс якусь мелодію, аби не чути розмови. Звісно ж, я помилялася, це було по-дурному; я поводилася, мов невротик із загостреною чутливістю, а не як нормальна щаслива людина, якою я почувалася раніше. Але нічого не могла з цим удіяти. Я не знала, що мені робити. До того ж мої сором’язливість і незграбність посилилися, тож коли до нас приходили гості, я робилася млявою й німою. Наскільки пам’ятаю, протягом тих перших тижнів до нас приїздили в гості ті, хто мешкав поблизу, в одному з нами графстві, і приймати їх, вітатися за руку й тягнути час, доки не минуть обов’язкові півгодини, з огляду на мій новий страх, аби лишень вони не заговорили про те, що обговорювати не можна, видавалося мені набагато важчим випробуванням, ніж я спочатку собі уявляла. Яку агонію викликало шурхотіння коліс на алеї, калатання дзвінка, як стрімголов я злітала сходами до своєї кімнати! Квапливо припудрити носа, поспішно змахнути гребінцем… а тоді — неминучий стукіт у двері, візитки на срібній таці.

— Гаразд. Я негайно спущусь.

Мої підбори цокають сходами й підлогою зали, я відчиняю двері бібліотеки або ще гірше — тієї довжелезної, холодної, бездушної вітальні, — а там чекає яка-небудь незнайомка, або, може, й двоє, або й подружжя.

— Доброго дня! Перепрошую, Максим пішов десь у сад, Фріс його шукає.

— Ми подумали, що просто зобов’язані приїхати й засвідчити свою пошану молодій.

Короткий сміх, поспішна балачка, мовчанка, оглядання кімнати.

— Мендерлей такий же дивовижний, як завжди? Ви його полюбили?

— О, ще б пак…

І через сором’язливість та бажання догодити з мого язика знову зривалися школярські фрази, яких я не вживала ніколи, окрім таких випадків: «Фантастично!», «Класно!», а також «абсолютно» і «шикарно»; здається, одній титулованій удові з лорнетом я навіть сказала: «Привіт!» Полегшення, яке я відчувала, коли з’являвся Максим, поєднувалося зі страхом, що вони можуть сказати щось необачне, тож я одразу ж прикидалася німою, розтягувала губи в посмішці, складала руки на колінах. Тоді вони розверталися до Максима, розмовляли про людей, яких я не знала, і невідомі мені місця, і час від часу я помічала на собі їхні невпевнені, радше спантеличені погляди.

Я уявляла, як, їдучи від нас, вони казали одне одному: «Господи, яка нудна дівчина! Вона майже не відкривала рота», і після того — слова, які я вперше почула від Беатріс і які відтоді не давали мені спокою, слова, які я читала в кожному погляді, які, здавалося, в усіх крутилися на язиці: «Вона так не схожа на Ребекку».

Іноді я дрібка за дрібкою визбирувала маленькі уривочки інформації та складала їх до свого таємного сховку. Ненароком зронене слово, запитання, мимохідь кинута фраза. І якщо Максима не було поруч, я відчувала приховане, радше болісне задоволення від того, що чула; це було провинне знання, знання, набуте в темряві.

Я відповідала візитом на візит, оскільки Максим був надзвичайно педантичним у таких справах і не звільняв мене від виконання цього обов’язку, втім якщо він не супроводжував мене, я була змушена набиратися сміливості й відбувати ці формальності самотужки; в таких випадках, доки я вигадувала, що ж мені сказати, в розмовах виникали паузи. «Місіс де Вінтер, ви часто влаштовуватимете в Мендерлеї прийоми?» — запитували вони, і я відповідала: «Не знаю, досі Максим про це майже нічого не казав».

— Так, звісно, ще зарано. Раніше в будинку завжди було повно гостей. — Ще одна пауза. — Люди приїздили з Лондона, ви ж розумієте? Влаштовувались грандіозні прийоми.

— Так, — відказувала я. — Так, я про це чула.

Знову пауза, а потому дещо нижчим голосом, таким, яким завжди говорять про померлих або спілкуються в храмі, хтось казав:

— Знаєте, від неї всі були в такому захваті. Непересічна особистість.

— Так, — казала я. — Так, звісно.

А за мить чи дві зиркала на годинник під рукавичкою й промовляла:

— Боюсь, мені вже час іти. Певно, вже по четвертій.

— Ви не залишитесь на чай? Ми завжди п’ємо чай о чверть на п’яту.

— Ні, ні, справді, дуже вам дякую. Я обіцяла Максиму… — моя фраза лишалася незавершеною, але сенс її всі розуміли. Ми обидві підводилися, знаючи, що мене не обманула її пропозиція випити чаю, а моя згадка про обіцянку Максиму не здатна була ввести в оману її. Інколи я розмірковувала над тим, що б трапилося, якби я знехтувала умовностями, якби, сівши в автомобіль і помахавши господині, що лишалася на порозі, я б раптом відчинила дверцята знову й сказала: «Врешті-решт, я вирішила не їхати. Ходімо посидимо у вітальні. Якщо вже так хочете, я зостануся на вечерю або й заночую у вас».

Мені було цікаво, чи умовності й гарні аристократичні манери ладні подолати здивування, чи з’явилася б знову церемонна усмішка на застиглому обличчі: «Звичайно! Як приємно, що ви передумали!» Як би я хотіла, щоб мені стало духу це перевірити! Натомість дверцята брязкали, автомобіль котився гладенькою, укритою гравієм алеєю, а господиня, яка донедавна про мене піклувалася, зітхнувши з полегшенням, поверталася до своєї кімнати й знову ставала сама собою. Дружина єпископа із сусіднього кафедрального містечка якось запитала мене:

— Як ви гадаєте, ваш чоловік відновить бал-маскарад у Мендерлеї? Це завжди було так весело. Ніколи не забуду.

Я змушена була усміхнутися так, наче мені все про це відомо, і сказати:

— Ми ще не вирішили. Стільки всього треба було зробити й обговорити.

— Так, впевнена, що це так. Але сподіваюсь, ви від нього не відмовитесь. Ви маєте якось вплинути на чоловіка. Звісно, торік маскараду не проводили. Втім пам’ятаю, як ми з єпископом ходили на нього два роки тому, і це було просто чарівно. Мендерлей — прекрасне місце для таких заходів. Зала виглядала пречудово. Там танцювали, а з хорів грала музика. Все було так гармонійно. Потрібно було організувати купу всього, але всі були в захваті.

— Так, — промовила я. — Так, я маю запитати про це Максима.

Я подумала про марковані полички письмового столу в ранковій вітальні, уявила собі стосики запрошень, довжелезний список імен, адрес, і вже бачила жінку, яка сидить за тим столом, ставить навпроти потрібних їй імен галочки та, простягнувши руку по запрошення, вмочує в чорнило перо й підписує їх своїм квапливим і впевненим, розгонистим, похилим почерком.

— У