Ребекка - Дафна дю Мор'є
Я замовкла, задихавшись, уже дещо присоромлена через свій сплеск емоцій, відчуваючи, що тепер так чи інакше навіки спалила свої кораблі. Він розвернувся до мене з надзвичайно занепокоєним і стривоженим виглядом.
— Місіс де Вінтер, прошу вас — не думайте так, — мовив Френк. — Особисто я не можу навіть висловити, наскільки я радий, що ви з Максимом одружилися. Це повністю змінить його життя. Я переконаний, що ваш шлюб буде надзвичайно успішним. Як на мене, це просто чудово, це освіжило його… те, що він знайшов таку, як ви, не зовсім… е… — він почервонів, намагаючись підшукати потрібне слово, — не зовсім, скажімо, au fait[5] зі звичаями Мендерлея. І якщо у вас склалося враження, що тутешні мешканці вас засуджують, це… що ж… з їхнього боку це збіса огидно, ось і все. Я ще не чув жодного осудливого слова, але якби й почув, то доклав би всіх зусиль, аби такого більше ніколи ніхто не сказав.
— Це дуже мило з вашого боку, Френку, — проказала я, — ваші слова стали мені розрадою. Мушу зізнатися, що поводилася вкрай нерозумно. Я не вмію знайомитися з людьми, мені ніколи не доводилося цього робити, і я постійно думаю про те, яким… був Мендерлей, коли в ньому жила та, що була для цього народжена й належним чином вихована, яка робила всі ці речі природно, без жодних зусиль. І я щодня усвідомлюю, що всі ті риси, яких мені бракує: впевненість, вишуканість, врода, інтелект, дотепність… Ой, та геть усі, що їх найбільше цінують у жінці… в неї були. І це мені не допомагає, Френку, в жодному разі.
Френк Кроулі нічого не відповів. У нього був такий само стурбований і засмучений вигляд. Він дістав носовичка й висякався.
— Не треба такого казати.
— Чому? Це ж правда, — сказала я.
— Вам притаманні риси, не менш важливі, ба навіть більше. Мабуть, з мого боку це звучатиме нахабно, я не надто добре вас знаю. Я холостяк і не дуже знаюся на жінках, як вам відомо, я проваджу тихий спосіб життя тут, у Мендерлеї, але мушу сказати, що доброта, щирість і… якщо дозволите… скромність для чоловіка в його дружині є набагато важливішими, ніж уся врода та дотепність на світі.
Френк мав дуже схвильований вигляд і знову висякав носа. Я зауважила, що він засмутився ще більше, ніж я, усвідомлення цього мене заспокоїло й подарувало відчуття переваги. Я не розуміла, чому він так розпалився. Зрештою, я ж нічого такого не сказала. Лише зізналася, що почуваюся непевно у зв’язку з тим, що стала наступницею Ребекки. І вона, певно, володіла тими рисами, які він приписував мені. Вона мусила бути доброю й щирою з усіма своїми друзями з огляду на таку шалену популярність. Я не зовсім розуміла, що він мав на увазі під скромністю. Я ніколи не розуміла значення цього слова. Для мене воно було пов’язане з небажанням бачитися з людьми в коридорі на шляху до туалету… Бідолашний Френк. А Беатріс називала його нудним чоловіком, якому нема що сказати.
— Що ж, — доволі збентежено мовила я, — що ж, мені нічого про це не відомо. Я не вважаю себе аж надто доброю чи неабияк щирою, а щодо скромності, то не пам’ятаю, щоб мені траплялася можливість поводитися якось інакше. Звісно, з мого боку було не надто скромно так швидко вискочити заміж у Монте-Карло та й, перш за все, жити в тому готелі самій, але ви, мабуть, цього не враховуєте?
— Шановна місіс де Вінтер, невже ви хоч на мить припустили, ніби я міг подумати, що у вашому знайомстві з Максимом було бодай щось нечестиве? — тихим голосом запитав він.
— Ні, звісно ж, ні, — серйозно запевнила я. Милий Френк. Схоже, я його шокувала. Як же по-френківськи прозвучало це «нечестиве»!
Це слово одразу ж наводило на думку про ті «нечестиві» речі, які могли статися.
— Я переконаний, — почав Френк і завагався, він досі здавався стурбованим, — я переконаний, що Максим дуже занепокоївся й засмутився б, якби дізнався, як ви почуваєтесь. Не думаю, що йому про це відомо.
— Ви йому не розповісте? — поспішно запитала я.
— Ні, звісно ж, ні. За кого ви мене маєте? Втім, розумієте, місіс де Вінтер, я досить добре знаю Максима, і я допомагав йому впоратися з різними… настроями. Якби він дізнався, що вас непокоїть… так би мовити… минуле, це б його засмутило більше за все на світі. Запевняю вас. Здається, ніби з ним усе гаразд, він дуже добре тримається, але місіс Лейсі таки мала рацію, сказавши, що торік він був на межі нервового зриву, хоча з її боку було й нетактовно говорити йому про це прямо. Ось чому ви йому так пасуєте. Ви — молода, свіжа і… і чуттєва. Ви не маєте жодного стосунку до минулого. Забудьте про це, місіс де Вінтер, забудьте, як, слава Богу, вчинив він, та й усі ми. Ніхто з нас не хоче повертатися назад. І менше за всіх Максим. Зрозумійте, ви здатні відвести нас від минулого. А не повертати його.
Він мав рацію, звичайно, він мав рацію. Дорогий Френк, мій добрий друг, мій союзник. Я була егоїстичною й надміру чутливою, стала жертвою власного комплексу неповноцінності.
— Я мала розповісти вам усе це раніше, — мовила я.
— Так дійсно було б краще, — сказав він. — Можливо, мені вдалося б позбавити вас від зайвого хвилювання.
— Тепер я почуваюся щасливішою, набагато щасливішою. Ви ж будете моїм другом, що б не трапилося, чи не так, Френку? — запитала я.
— Так, звісно, — відповів він.
Лишивши позаду темні густі дерева, ми знову вийшли алеєю до світла. Над нами нависали рододендрони. Невдовзі їхній час мине. Було видно, що вони вже відцвітають, деякі трішки прив’яли. Наступного місяця з їхніх величних квіток одна за одною опадуть пелюстки, прийдуть садівники й позмітають їх із землі. Їхня краса швидко минає. Її не стає надовго.
— Френку, — проказала я, — перед тим як ми завершимо цю розмову, гадаю, назавжди,
