Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Любовні романи » Ребекка - Дафна дю Мор'є

Ребекка - Дафна дю Мор'є

Читаємо онлайн Ребекка - Дафна дю Мор'є
канати, шківи й весла на підлозі. Там була пилюка, а місцями й бруд також, але не було жодних канатів або шківів. Кімната виявилась умебльованою й займала всю довжину хатини. В кутку стояли письмовий і звичайний столи, стільці, а під стіною — ліжко-диван. Також була кухонна шафа з чашками й тарілками. Книжкові полиці з книжками та моделями кораблів на горішніх полицях. На мить я подумала, що тут хтось живе — можливо, той нещасний чолов’яга з берега, — але, роззирнувшись довкола знову, не побачила жодної ознаки нещодавнього перебування людини. Ця поіржавіла камінна решітка не знала вогню, запилюженою підлогою не ступала людська нога, а порцеляна в кухонній шафі від вологи взялася блакитними плямами. В хатині відчувався незвичний запах плісняви. Нитки павутиння на моделях кораблів слугували для них примарним такелажем. Ніхто тут не жив. Ніхто сюди не приходив. Двері скрипіли на петлях, коли я їх відчиняла. Дощ глухо стукотів по даху й калатав по забитих дошками вікнах. Оббивку ліжка-дивана погризли миші й щури. Я бачила зубцюваті дірки та обтріпані краї. В хатині було волого й холодно. Темно й гнітюче. Мені це не подобалося. Я не мала жодного бажання тут лишатися. Глухий стукіт дощу по даху був мені ненависний. Здавалося, що він віддається луною в самій кімнаті, і до того ж я чула, як на іржаву решітку каміна скрапувала вода.

Я пошукала яку-небудь мотузку. Довкола не знайшлося нічого, що стало б мені в пригоді, геть нічогісінько. В кінці кімнати були ще одні двері, я підійшла й відчинила їх, тепер трохи з острахом, дещо боязко, бо ж мене сповнювало дивне неспокійне відчуття, неначе я могла наткнутися на щось неочікуване, на щось, чого мені бачити не хотілося. На щось, що могло завдати мені шкоди, на щось жахливе.

Звісно, це було безглуздя, тож я відчинила двері. Зрештою, то виявився просто сарай для човна. Як я й очікувала, там були канати й шківи, два-три вітрила, кранці, невеличкий плоскодонний ялик, банки з фарбами, весь той мотлох і непотріб, що з’являється під час роботи з човнами. На полиці лежав клубок мотузки, а біля нього — поіржавілий складаний ніж. Цього, щоб упоратися з Джеспером, мені було достатньо. Я відкрила ніж, відтяла шматок мотузки й знову повернулася до кімнати. Дощ досі крапав на дах, а звідти — на камінну решітку. Квапливо, не оглядаючись, я вийшла з хатини, намагаючись не дивитися на обдертий диван, укриту пліснявою порцеляну, сплетене на моделях кораблів павутиння, пройшла крізь скрипучу хвіртку й опинилася на білому березі.

Чоловік уже не рився в камінні; він спостерігав за мною, а Джеспер стояв біля нього.

— Ходімо, Джеспере, — мовила я, — ходімо, хороший песику!

Я нахилилася, й цього разу він дозволив мені доторкнутися до нього та схопити себе за нашийник.

— Знайшла шматок мотузки в хатині, — сказала я чоловіку.

Той не відповів, і я вільно прив’язала мотузок до Джесперового нашийника.

— На все добре, — промовила я, потягнувши Джеспера за собою.

Чолов’яга кивнув, витріщившись на мене своїми вузькими очима дурника.

— Я бачив, що ви ходили туди, — сказав він.

— Так, — відказала я, — все гаразд. Містер де Вінтер не заперечуватиме.

— Вона тепер туди не ходить.

— Ні, тепер ні.

— Я ж нічого не сказав, так? — запитав він.

— Так, звичайно. Не переймайтесь, — відповіла я.

Він знову нахилився копирсатися в камінні, почавши щось бурмотіти сам до себе. Я рушила галькою й помітила Максима, який, запхнувши руки до кишень, чекав на мене біля скель.

— Вибач, — сказала я. — Джеспер не хотів іти. Мені довелося знайти мотузок.

Він рвучко розвернувся на підборах і посунув у бік гаю.

— А ми не лізтимемо назад через скелі? — запитала я.

— Який сенс? Ми ж уже тут, — коротко відказав Максим.

Ми оминули хатину й рушили стежкою через гай.

— Пробач, що я так довго. Це все Джеспер, — мовила я, — він ніяк не припиняв гавкати на чоловіка. Хто це був?

— Просто Бен, — відповів Максим. — Він — безвинний бідолаха. Його батько був одним із лісників. Вони живуть неподалік від ферми. Де ти взяла цей шматок мотузки?

— Знайшла в хатині на березі, — пояснила я.

— Двері були відчинені? — поцікавився він.

— Так, я штовхнула, і вони відчинилися. А мотузку знайшла в тій другій кімнаті, там, де вітрила й невеличкий човен.

— О, — коротко сказав Максим. — Зрозуміло, — і за секунду-дві додав: — Ця хатина має бути замкнена, двері не мали би бути відчинені.

Я нічого йому не відповіла; мене це не стосувалось.

— Це Бен сказав тобі, що двері відчинені?

— Ні, — заперечила я, — схоже, він узагалі нічого не зрозумів із того, що я його запитувала.

— Він прикидається дурнішим, ніж є насправді, — мовив Максим. — Бен здатний говорити досить притомно, якщо захоче. Мабуть, він уже десятки разів бував у тій хатині й просто не хотів, аби ти про це дізналась.

— Не думаю, — відповіла я, — усередині вона виглядає закинутою, наче її й не торкались. Всюди пилюка й жодних слідів. Там страшенно волого. Боюся, всі ті книжки зіпсуються, і стільці, й диван. До того ж там живуть щури. Подекуди вони погризли оббивку.

Максим промовчав. Ми рухались надзвичайно швидко, а підйом від берега виявився крутим. Це місце було геть не схоже на Щасливу долину. Дерева тут були темними й росли густо, уздовж стежки не було посаджено азалій. Важкі краплі дощу падали з грубих гілок. Розбивалися об мій комір, і вода стікала мені по шиї. Я тремтіла; це було неприємно, немовби хтось торкався тебе холодним пальцем. Після незвичного здирання скелями в мене боліли ноги. А виснажений дикою біганиною Джеспер, висолопивши язика, волочився позаду.

— Ну ж бо, Джеспере, заради Бога! — гукнув Максим. — Змусь його прискоритися, напни цей мотузок чи що, невже так складно? Беатріс мала рацію. Цей пес занадто розжирів.

— Ти сам винен, — сказала я, — ти надто швидко йдеш. Ми не встигаємо за тобою.

— Якби ти мене послухала, замість того, щоб знавісніло пхатися через ті скелі, ми б уже були вдома, — відповів він. — Джеспер прекрасно знає дорогу. Ніяк не можу зрозуміти, навіщо ти захотіла за ним іти.

Відгуки про книгу Ребекка - Дафна дю Мор'є (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: