Ребекка - Дафна дю Мор'є
— Вражає, правда ж? — промовив він. — Ніхто такого не очікує. Контраст настільки різкий, що майже ранить. — Він підняв із землі камінець і пожбурив його вздовж берега Джесперові. — Принеси, старий! — І Джеспер помчав на пошуки камінця, а його довгі чорні вуха затріпотіли під поривами вітру.
Чари розвіялись, закляття було зняте. Ми знову стали смертними, двома людьми, що бавилися на березі. Жбурляли камінці, підходили до краю води, пускали «жабок» і ловили плавник. Почався приплив, і хвилі плескалися об берег. Маленькі скелі накрило водою, на камінні омивалися морські водорості. Ми витягли з води велику дошку й винесли її на берег за лінію припливу. Максим, сміючись, розвернувся до мене, прибрав мені з очей волосся, і я відгорнула рукави макінтоша, укриті морськими бризками. А тоді ми озирнулися й помітили, що Джеспер зник. Ми погукали його, посвистіли, але він не з’явився. Я стривожено поглянула на вхід до бухти, де об скелі розбивалися хвилі.
— Ні, — сказав Максим, — ми б його побачили, він не міг упасти. Джеспере, дурню, де ти? Джеспере! Джеспере!
— Може, він повернувся до Щасливої долини? — припустила я.
— Ще хвилину тому він був біля тієї скелі, нюхав мертву чайку, — сказав Максим.
Віддалік, за скелями праворуч від берега, я почула короткий різкий гавкіт.
— Ти чув? — запитала я. — Він переліз туди.
Я почала здиратися слизькими скелями.
— Повернись, — різко сказав Максим, — нам туди не треба. Нехай цей дурний пес подбає про себе сам.
Я завагалася й поглянула зі скелі вниз.
— Може, він упав, — промовила я. — Бідося. Дозволь, я по нього сходжу.
Джеспер загавкав знову, цього разу далі.
— Ой, слухай, я мушу його забрати. Тут же доволі безпечно, чи не так? Його ж не відріже від нас припливом?
— З ним усе гаразд, — роздратовано вигукнув Максим, — чому б тобі його не облишити? Він сам знає дорогу назад.
Я вдала, що не почула, і почала перелазити через скелі до Джеспера. Великі зазубрені валуни затуляли огляд, і я зісковзувала та заточувалася на мокрому камінні, усіма силами намагаючись перебратися до собаки. З боку Максима залишити Джеспера самого було безсердечно, думала я, і це ніяк не вкладалося в моїй голові. До того ж насувався приплив. Я дісталася великого валуна, який затуляв краєвид, і зазирнула за нього. На свій подив, я побачила перед собою ще одну бухту, схожу на ту, яку я покинула, проте ширшу та округлішу. Задля безпеки бухту перетинав невеличкий кам’яний хвилеріз, а за ним утворювалася крихітна природна гавань. Там стояв на якорі буй, але не було човна. Берег укривала біла галька, така ж, як у бухті позаду, хіба що він був крутіший і раптово обривався в море. Гай підступав просто до сплетінь водоростей, вказуючи на лінію припливу, ледь не здираючись на самі скелі, а на його межі розташувалась продовгувата низенька будівля, напівхатина, напівелінг, побудована з того ж каменю, що й хвилеріз.
На березі був чоловік, мабуть, рибалка — у високих чоботях і зюйдвестці; Джеспер гавкав на нього, бігаючи довкола, кидаючись на його чоботи. Чоловік не звертав на собаку уваги; він нахилявся й рився в гальці.
— Джеспере, — гукнула я, — Джеспере, до мене!
Пес підняв голову, помахав хвостом, але не послухався. Він продовжував докучати самотній постаті на березі.
Я озирнулась через плече. Максима досі ніде не було видно. Я злізла по скелях на берег. Під моїми ногами захрустіла галька, і, зачувши звук, чоловік підвів погляд. Тоді я й побачила маленькі щілини очей дурника та червоний вологий рот. Він усміхнувся до мене, показавши беззубі ясна.
— Добридень! — проказав він. — От негода, еге ж?
— Добрий день! — відповіла я. — Так. Боюсь, погода видалася не надто добра.
Він із цікавістю спостерігав за мною й увесь час усміхався.
— Шукаю мушлі, — мовив. — Нема тут мушель. Від самого ранку шукаю.
— Ой, — відказала я, — прикро, що вам не вдалося нічого знайти.
— Ще б пак! Нема тут мушель.
— Ходімо, Джеспере! — гукнула я. — Вже пізно. Ходімо, старий!
Але Джеспер знавіснів. Імовірно, на нього так вплинули вітер і море, оскільки, дурнувато гавкаючи, він відбіг від мене подалі й почав безцільно гасати берегом. Я зрозуміла, що він нізащо за мною не піде, але в мене не було повідка. Я розвернулася до чоловіка, який знову нахилився, щоб продовжити свої марні пошуки.
— У вас немає мотузка? — запитала я.
— Га?
— У вас немає мотузка?
— Нема тут мушель, — похитавши головою, сказав він. — Від самого ранку шукаю.
Він кивнув мені й витер свої блідо-блакитні сльозливі очі.
— Мені треба щось замість повідка, — мовила я. — Він за мною не йде.
— Га? — перепитав він і подарував мені свою нещасну недоумкувату усмішку.
— Гаразд, неважливо.
Чолов’яга невпевнено на мене поглянув, а тоді нахилився вперед і ткнув мене в груди.
— Я знаю цього собаку. Він з будинку.
— Так, — відказала я. — І тепер я хочу, щоб він повернувся туди зі мною.
— Він не вашенський.
— Він належить містерові де Вінтеру, — ласкаво пояснила я. — Я хочу повернути його додому.
— Га?
Я покликала Джеспера ще раз, але тепер він ганявся за пір’їною, яку кружляв вітер. Подумавши, чи не знайдеться раптом якоїсь мотузки в елінгу, я рушила берегом до будівлі. Певно, колись там був сад, але тепер трава переросла й зробилася високою, насіялося багато кропиви. Вікна були забиті дошками. Двері, без сумніву, зачинені, тож я без особливої надії відсунула засув. На мій подив, вони відчинились, і, нахиливши голову під низьким одвірком, я увійшла досередини. Я очікувала побачити звичайний сарай для човнів, брудний і запилюжений від того, що ним не користувалися,
