До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда

Мирончик був замкнутим, наляканим дитям. Його нерідко ображали однолітки й старші діти. Це помітила вихователька і стала опікуватися малим. Старші відступили, усвідомлюючи відповідальність. Але життя тут медом все одно не назвеш.

— Це — мої батьки, — похвалився якось у групі семирічний Максимко. Показав фото чоловіка й жінки, а поряд стояв він сам. — Ми ходили на пікнік, я їм сподобався.

Діти збіглися, щоб подивитися. Усі заздрили товаришеві.

— У них такий великий будинок, — у захваті розповідав щасливий хлопчик. — Собака, телевізор. Я вже не дочекаюся, коли вони мене заберуть. А до тебе, — штурхнув Мирона, — ніколи не прийде мама й тато, бо ти рюмса. Такий нікому не потрібен.

Діти зареготали. На очах малого виступили сльози.

Мимоволі згадав, як у дитячий будинок приходив священик, розповідав про Ісуса Христа. Казав, якщо молитися і просити, то Бог обов’язково почує і виконає твоє бажання.

Твердо вирішив: щоночі молитися й просити у Всевишнього маму й тата. Десь вони є, він відчуває. Колись знайдуть його і заберуть у теплий, повний любові дім…

— Вибачте, що прийшла без попередження, Ліє Роланівно, але розмова термінова, — схвильовано мовила Діна Магерамова, стоячи біля дверей квартири. Вона навідалася з самісінького ранку. Лія ще навіть не встигла прокинутися, як слід.

— Проходьте, проходьте, — зав’язуючи на собі халат, відповіла налякана жінка. — Щось з Маратом? — не витримала.

— Сподіваюсь, із ним усе гаразд, — трохи заспокоїла Діна. — Але справа стосується і його, це правда. — Ще раз пробачте, що прийшла саме до вас, — помітно нервуючи, почала, коли вони присіли у вітальні. — Але Марат мені — як син. Я знаю цю людину з глибокого дитинства. Його доля мені не байдужа. Поряднішого чоловіка важко уявити, повірте.

Лія мовчала й уважно слухала.

— Ви сердитесь на нього за цю дитину. Навіть розлучилися, — важко продовжила. — Але він ніколи вам не зраджував. Я це точно знаю.

— Я не серджуся, — зітхнула Лія. — Просто кохаю його. Це й привело до розлучення. Бажала йому щастя. Хто ж знав, що так обернеться? А зрада…

— Повторюю, зради не було. Був новорічний корпоратив, де ця безсоромниця — най з Богом спочиває — пригостила вашого чоловіка келихом шампанського, в який підсипала наркотики. Він ледь не помер до ранку. Добре, що я раніше прийшла на роботу і знайшла напівживого у кабінеті. Викликала швидку, вони привели до тями, — розповіла усю правду секретарка.

— Наступного дня він її звільнив, — скрикнула здивована Лія й ухопилася за груди. — Так ось чому…

— Вона свідомо завагітніла. Поставила його перед фактом на п’ятому місяці. Хто заставить її убивати ненароджену дитину? Все було розраховано до дрібниць, — усміхнулася Діна.

— То чому ж він мені не розповів? — повним жалю голосом запитала Лія. — Мовчав до останнього. Хоча… — на хвильку задумалась. — Що би це змінило? — важко зітхнула.

— Знаю, ви й зараз кохаєте Марата, — продовжила Магерамова.

— Без нього моя душа не бачить світла, з ним пізнала смак любові, як можу не кохати? — витираючи вологі очі, відповіла.

— Саме тому я навідалася до вас, — підійшла до основної теми візиту Діна. — Учора мені зателефонувув слідчий прокуратури, друг Марата Фархадовича, Антон Жураківський. Призначив зустріч. Каже, що розслідує смерть породіллі у пологовому відділенні міської лікарні.

— Ілони Володіної? — здогадалась Лія.

— Так, — продовжила Магерамова. — Цікавим є те, що жінка втратила багато крові ще вдома, тому врятувати її було неможливо, а от дитина… — на хвильку замовкла, ковтаючи слину від хвилювання. — Вижила.

— Але чому? Як? Сказали ж, що померли обоє? — ошелешено Лія. — Хіба Марата там не було? Він не бачив усе своїми очима?

— Лариса Поліщук, яка теж була там тої ночі, каже, що у реанімацію пустили тільки матір. Рахімов їй ніхто, — пояснила Діна. — Потім убита горем жінка накинулася на Марата, кричала, проклинала. Вона ж сама й сказала, що померли обоє. Він не витримав і пішов. Трохи згодом приїхав приватний лікар, якого ваш чоловік найняв для Ілони. Наполіг на повторному огляді померлої. У дитини виявили слабеньке серцебиття. Терміново зробили кесарів розтин. Малюка врятували.

— Але — як таке можливо? — підскочила Лія. — Хіба вони не прооперували Ілону? Не витягли дитину? Як пересвідчилися, що малюк мертвий?

— Навіть ультразвукову діагностику не проводили, — іронічно посміхнулася Діна. — Приклали слухавку до живота, зробили висновок, що серцебиття у плода відсутнє. Навіщо з кесаревими розтинами морочитися? Констатували смерть обох. Потім, звичайно, викликали матір Ілони, адже вона єдина родичка, аби забрала хлопчика. Але та відмовилася від рідного внука.

— А Маратові хіба ніхто не повідомив? — здивувалася жінка. — Ви кажете — там був приватний гінеколог?

— Саме тому я й прийшла сюди. Тої ночі лікар відразу зателефонував вашому чоловікові, але зв’язок з ним відсутній і на сьогодні. Ніхто не знає, де він.

— Я знаю, — ширко посміхнулася Лія. — Я знаю…

— Слава Богу, — звела до неба руки Магерамова. — Треба терміново зв’язатися з ним.

— Обов’язково зв’яжемося, — примружила очі Рахімова. — Але спочатку провідаємо малюка, я хочу його побачити. Де він зараз?

— Ой, навіть не знаю, — підхопилася секретарка. — Якщо від нього відмовилися, значить у дитячому будинку.

— Поїхали.

— У нас дітки від шести років, — ввічливо пояснила завідуюча дитячим будинком. Це — школа-інтернат. З малюками займаються у «будинку малютки». Але ви кажете, що дитині не більше місяця?

— Місяць і два тижні, — уточнила Лія.

— Тоді він ще повинен бути в лікарні, — повідомила керівниця закладу.

— Як у лікарні? — не розуміли не обізнані у таких справах жінки. — Від нього ж відмовилися.

— Там є спеціальні бокси для «відказників». Він має бути там, — заспокоїла. — Якщо не зможете знайти дитину — звертайтесь. Хоч це й не моя компетенція, але деякі зв’язки маю. І з радістю допоможу.