До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда

Три місяці тому винайняв квартиру для Володіної. Також домовився про огляд вагітної у престижній клініці. Вона носила хлопчика. У нього буде син.

Із моменту, коли дізнався про її вагітність, ще ні разу не бачився з Ілоною. Усе робилося через Ларису. Після кожного медичного огляду лікар особисто телефонував і доповідав Маратові про стан здоров’я дитини.

Але сьогодні Лія торкнулася такої струни його душі, що моментально вирішив. Завтра поговорить з Володіною. Розкаже про своє рішення щодо подальшої долі її і дитини. Розставить усі крапки над «і». Його дружина розумна, терпляча, вона усе прийме. Так, з ним нелегко, інколи він робить боляче, але разом вони це переживуть. Треба тільки дочекатися завтрашнього дня…

— Давно чекаєш? — добігла й обняла подругу Ольга. Лія очікувала її в одному з престижних ресторанів міста.

— Уже встигла замовити каву й до кави, — посміхнулася Рахімова.

— Вибачай, давно не була у столиці, стільки справ, голова обертом, — весело щебетала Степанова, розкладаючи пакунки.

— Шопінг — це серйозно, — підтвердила Лія. — Інколи може зайняти цілий день. Сама знаю.

— Ти неперевершена, — зробила комплімент Ольга. — Просто еталон стилю. Речі у тебе дорогі, вибрані зі смаком. Раніше не дуже зналася на моді, — підморгнула.

— Мушу тримати високу планку, — знов усміхнулася, даючи зрозуміти, що не образилася.

— А Марат де? Працює? Я думала — ми утрьох зустрінемося, — згадала Степанова.

— Чекаємо тебе увечері, — запросила Лія. — А зараз — дівоча зустріч.

— Чудово. Обов’язково буду. У вас усе гаразд? — ніби відчула якусь напругу Ольга.

— Та-ак, — задумано протягла Рахімова. — Тільки Марата щось сильно тривожить. А розповідати, що саме, не хоче. Я переживаю. Не знаю, що й думати. Не слідкувати ж за ним, щоб допомогти.

— Він — серйозний бізнесмен, — спробувала заспокоїти подруга. — Інколи такий стан — це нормально.

— Можливо, — криво усміхнулася Лія.

Офіціант якраз приніс їхнє замовлення.

Дівчата смачно поїли, розслабилися. Час почав спливати повільно.

Ольга сиділа обличчям до входу. Несподівано помітила знайому постать. Придивилась уважніше. Не може бути. Це Марат! Так! Саме він! А поряд… О, Господи! Вагітна жінка. Він не веде її під руку, але зрозуміло, що вони разом. Вона посміхається і весь час погладжує живіт, щось розповідаючи Рахімову. Він слухає. Видно, що йому приємно.

— Так, Ліє, у твого чоловіка й справді проблеми, — вихопилося уголос. Ольга вмить прикусила язика.

— Що ти кажеш? — не зрозуміла.

— Ні, ні, все гаразд, — помітно занервувала Степанова.

Зараз вона тільки й думала, як вивести подругу із залу, щоб та ні про що не здогадалася. А там нехай самі розберуться з чоловіком. Можливо, це просто збіг. Хіба жонатий мужчина не може пообідати у ресторані наодинці з чужою вагітною жінкою? Може, друзі?

Ось вони сідають за столик, розмовляють. Він не робить ніяких рухів, які б доказували, що між ними є зв’язок. Хіба що… Поклав руку на її живіт, ніби чекає поштовху дитини. Напевно відчув, бо мимоволі посміхнувся, погладив жінку.

Раптом Лія помітила, що Ольга нервує й кудись постійно дивиться. Повільно обернулася й…

О, Сило Небесна! Це Марат! А з ним — жінка! Вагітна! Він гладить її живіт і так ніжно дивиться, посміхається!

Жінка здалася їй знайомою. Так! Це та звільнена дівчина, що вся трусилася на новий рік.

Вона помітила дружину начальника й щось прошепотіла йому на вухо.

Марат різко повернувся, зустрівся поглядом з Лією — і закам’янів. Хтоб міг подумати, що серед сотні ресторанів, вони зійдуться в одному. Це практично неможливо.

«Так от у чому річ! — загупало у голові Лії. — У нього буде дитина! Напевно син, якого я йому ніколи не подарую. О, Господи! Треба тікати звідси! Бігти геть! Геть!»

В одну секунду зірвалася, й кинулася до виходу.

— Ліє! — почула крик чоловіка. Але навіть не подумала зупинитися. Тікати! Тікати! Світ за очі тікати! Один коридор, потім інший, ще і ще. Сходи донизу. Далі знову коридор. Сльози заливають очі. Вона не бачить, куди бігти. Ноги переплуталися. Упала. Болю не відчула. На коліні щось липке. Доторкнулася, глянула на руку, кров. Бігти! Бігти далі! Що це? Тупик! Ні! Ні! Тільки не тупик! Зупинилася. Повільно обернулася.

За кілька кроків стояв Марат.

— Не наближайся, — ридаючи, заблагала.

Сльози заливали. Забрудненою від крові рукою витирала обличчя.

Рахімов повільно скорочував відстань між ними. В його погляді було стільки болю, що, здавалося, не витримає і впаде, як підкошений.

— Не треба, — молила нещасна. — Не підходь, не торкайся. Богом прошу, відпусти.

Та Марат не слухав. Підійшов упритул. Як колись у лікарні, витримав істерику й притис до себе…

Ранок зустрів їх у ліжку: він лежав горілиць на одному кінці й незмигно дивився на стелю, вона — на другому, обернена до стіни. Між ними страшна прірва. Ніхто навіть не роззувався й не роздягався. Він не торкався її. Вона вже не плакала. Повільно піднявся, прийняв душ, переодягнувся, вийшов з дому.

Коли ввечері повернувся — біля входу стояла зібрана валіза. Її валіза.

— Давай поговоримо, — почув слабий зболений голос, що доносився з кімнати.

Зайшов.

Сів напроти у крісло.

— Це твоя дитина, правда ж? — хвилюючись, запитала.

— Моя, — коротко й упевнено відповів Марат, нічого не пояснюючи.

— Вона не може рости без батька, — почала Лія.

Рахімов мовчав. Насупив брови й терпеливо чекав вердикту.

— Я тебе безмежно кохаю, Марате. Для мене щастя — це бачити тебе у радості. Колись я говорила, що не треба