До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда

— Ой, — раптом згадала, коли проїжджали повз місцевий дитячий будинок. — Завідувачка інтернатом — така чудова жінка. Саме вона допомогла нам з Діною розібратися у пошуках Тимурчика. Навіть казала, якщо самі не впораємось — підключить своїх знайомих, уявляєш? Я така вдячна їй.

— То давай, зупинимось і подякуємо разом, — несподівано запропонував Марат. — Заодно побачить, кого ми шукали.

— З радістю, — погодилася дружина.

— У такі моменти душу переповнює щастя, — після теплої розмови потисла на прощання руку новоспеченим батькам директорка дитячого будинку. — В очі обездолених дітей я дивлюся щодня. Дай, Боже, кожній сиротині знайти свій дім.

— Амінь, — погодилася Лія.

Подружжя Рахімових довгим коридором повільно наближалося до виходу, коли раптом почувся відчайдушний болісний крик дитини.

— Мамочко! Таточку! Ви по мене прийшли? Я тут! Зачекайте!

Марат і Лія різко зупинилися. Прямо на них буквально летів хлопчик років семи-восьми. Вона від переляку заклякла на місці й притисла Тимурчика до грудей.

— Стій! Зупинись! — кричала йому услід якась жінка — мабуть, вихователька. — Мирончику — це не твої батьки! Що ти собі надумав?

Але малий не слухав. Добіг і міцно обняв їх обох за ноги.

— Татку, мамко, я так вас чекав, так чекав, — плакав хлопчик. — Я знав, вірив, що ви не забудете про мене.

— Вибачте, будь ласка, — добігаючи, почала виправдовуватися вчителька. — Тут таке часто буває. Не зважайте, я його заберу, — простягла руку, щоб відтягнути свого вихованця. Але Марат її зупинив.

Присів, узяв малого за плечі, подивився у вічі.

— То ми твої мама й тато? — здивовано запитав.

Мирончик ствердно кивнув головою і витер заплакані очі.

— А як ти упізнав нас?

— Ось, — обережно, як найдорожчу святиню, витяг з кишені пом’яте фото, де Марат і Лія разом.

— Не може бути! — скрикнула Лія. — А я так давно його шукаю. Напевно, випало, коли ми з Діною були тут минулого разу. Пам’ятаю, якраз невчасно зателефонувала Ольга Степанова. Я всю сумку витрусила, щоб знайти телефон.

— Я нікому не показував цю фотографію, — витираючи носа, мовив хлопчик. — Беріг, носив завжди з собою. Кожного вечора дуже, дуже молився, щоб Ісус Христос привів вас до мене. Я загубився. Знаю, мене важко знайти. Але ви знайшли. По мене прийшли, правда? Більше не покинете? — щирі маленькі оченята випромінювали таку безмежну віру й надію, що вихователька приклала руки до губ, аби не розплакатися.

Зворушений Марат погладив хлопчика по голові.

— По тебе, милий, — важко усміхнувся. — Звичайно, по тебе. Більше не покинемо, — обняв сиротину.

Берегом моря гуляла щаслива родина: тато, мама і двоє дітей.

Старший весь час утікав вперед і мочив босі ноги у теплі лагідні хвилі. Маленький, ледь перекладаючи ноженята, дріботів за ним. Батьки повільно йшли позаду й любувалися своїми нащадками.

Це — молода сім’я Рахімових.

А це — будинок печалі, який після гарячої пристрасної ночі Лії з Маратом став місцем радості. Тепер вона, на дев’ятому місяці вагітності, майже не встигає наздоганяти своїх хлопців, помітно відстає.

Марат зробив тут повну революцію: добудував другий поверх, великий яскравий дитячий майданчик, басейн, розширив зелену зону. Тепер це найкраще місце для родинного відпочинку.

Поряд зводиться невеличкий котедж.

Там житиме сім’я Жураківських. Справа з розслідування смерті Володіної стала останньою для Антона. Він довів, що це було сплановане самогубство. Дівчина хотіла спровокувати викидень. Напилася спеціальних препаратів, що стимулюють пологи. Можливо хотіла народити вдома й убити дитину. Але, не отримавши вчасно медичної допомоги, просто стекла кров’ю. Якби не Лариса Поліщук — загинуло б і маля.

— Бог великий і могутній, — відповів тоді Рахімов. — Людина планує зло, а він рятує невинну душу. Нехай спочиває з миром. Настане час — за все відповість.

Далі слідчий звільнився на пенсію. Але не переставав заходити до Марата на каву. Досвідчений у коханні, Рахімов відразу запідозрив, що кава тут ні до чого. Як виявилося, почуття до Діни Магерамової давно поселилися у серці старого холостяка.

Секретарка теж покривалася щільним рум’янцем, коли з’являвся Жураківський. То ж Марат виявив ініціативу і допоміг двом одиноким серцям поєднатися.

— От бачиш, кохана, як Всевишній усе розклав на свої місця? — ніжно обняв дружину Марат. — Колись на цьому ж березі ти говорила, що Аврам Соломонович краще знає про наші долі: ти не зможеш завагітніти, у нас немає майбутнього…

Лія тепло усміхнулася.

— Ти теж хотів згоріти, мов свічка, — нагадала розмову у спальні. — Але хіба не сяйво твого світла тримає нас усіх разом?

Рахімов набрав повні легені повітря й заплющив очі.

«Щаслива мить, хай би вона не закінчувалася ніколи», — задоволено подумав.

Раптом очі Марата хитро заблищали.

— Мирончику, біжи сюди! — гукнув старшого сина, який вже досить далеко відбіг.

Тоді взяв на руки малюка й присів на піску.

— Ось моя рука, — поклав долоню собі на коліно. — Клади зверху свою, — подивився на Мирона, — тепер, матусю, ти. А тепер — ми з Тимурчиком. Знаєте, що це?

— Ні, — похитали головами мама з Мирончиком.

— Це — сімейний кулак, — пояснив батько. — Тепер нам не загрожує ніяке чудовисько-страховисько. Ним ми зможемо розбити всі негаразди, що підкрадатимуться до родини.

— А як ми розіб’ємо негаразди? — не зрозумів Мирончик.

— Коли всілякі труднощі наближатимуться — ми щосили вдаримо нашим кулаком по них і вони розлетяться у небі, як пташки. Хочете побачити?

— Так, — засміялися.

— Один, два, три-и! — усі руки пурхнули й замерехкотіли пальцями на фоні сонячного проміння, наче пташки.

Марат глянув на щасливих дітей і Лію.

«Моя сім’я — мій рай, — подумки радів. — Немає нічого