До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда

За тиждень відбувся суд. Ні Лія, ні Марат присутніми не були. Рішення про розлучення Рахімова отримала від Яніна.

Нарешті добігав кінця строк вагітності Ілони.

«Ще якийсь тиждень-два — і я візьму на руки своє дитя, — одиноко сидячи в пустій вітальні, думав Рахімов. — Ліє, Ліє, що ж ти робиш? Всевишній подарував нам дитину. Чому ж віддалилася? Наївна моя дівчинко, хіба долю можна змінити? Якщо ти маєш відчути радість материнства — навіщо тікаєш від цього? Ох, як же я скучив за тобою», — важко зітхнув.

Його сумні думки перервав телефоний дзвінок.

Глянув на мобільник. Лариса. Напевно почалося. Серце защеміло.

— Так, — впевнено відповів.

— Марате Фархадовичу, біда! — кричала у слухавку налякана дівчина. — Я випадково зайшла до Ілони. Знайшла її непритомну, закривавлену! Викликала швидку! Кажуть, жива. Вона в реанімації міської лікарні. Приїжджайте!

У телефоні почулися короткі гудки. Всередині усе похололо.

«Моя дитина у смертельній небезпеці. О-о, Боже», — схаменувся. Вхопив ключі й миттю кинувся до машини. Дорогою зателефонував лікарю, який вів Ілону, повідомив.

Під дверима реанімації сиділи дві жінки: Лариса й Анжела Володіна.

— Якщо з моєю дівчинкою щось станеться, я тобі цього не подарую! — накинулася на Марата мати Ілони. — Із самого початку говорила доньці, щоб оминала тебе десятими дорогами, але вона не слухала! Наче метелик летіла на вогонь!

Рахімов мовчав, йому було не до істерик. На кону — життя його дитини. Приватний лікар затримується. Не знаходив собі місця. Згадалося, як в такій же реанімації була його Лія.

Нарешті двері відчинилися. У коридор вийшов черговий лікар.

— Ким ви доводитеся вагітній? — запитав, дивлячись на Марата.

— Ніким, — різко перебила Анжела Володіна. — Я — її мати, єдина родичка. Кажіть.

— Ідіть за мною, — кивнув у бік реанімаційного блоку.

Жінка одягла спеціальний халат, бахіли й щезла за дверима.

Через кілька хвилин двоє медиків вивели її під руки, посадили на стільчик. Здалося, вона аж постаріла за ці хвилини. Сиділа, важко дихала, дивилася в одну точку. Марат не наважувався щось питати. Лариса метушилася біля неї.

— Будь ти проклятий, — нарешті підняла збісілі заплакані очі на Рахімова. — Ти занапастив мою дитину, забрав у неї життя.

Лариса скрикнула й прикрила рот рукою.

Марат побілів.

«Невже не врятували»? — майнула думка.

— На цьому й на тому світі молитимусь, щоб ти спокою не мав! — у розпачі кинулася на невинного чоловіка. — Покидьок! Останній покидьок! — била по обличчю руками. — Померла моя дівчинка, померла! — голосно ридала, немов тільки зараз згадала, що у неї донька була. Коли ж зовсім недавно та прийшла до неї, вагітна — не пожаліла, не прийняла. — Стекла кров’ю, зупинити не змогли. І виродок твій помер, — просичала, мов гадюка, прямо йому в обличчя. — Обоє померли.

Марат відчув, як земля під ногами заходила. Машинально обперся на стіну. Постояв. Потім ледве вийшов з лікарні. Сів у машину, доїхав до набережної, спустився до води. Змочив обличчя.

— О, Боже! — закричав. — Чому Ти дав мені пережити це вдруге? Скільки ще витримає моє серце? Навіть не попрощався зі своєю кровинкою… Не можу. Ще раз не зможу це побачити, — витираючи сльози, молився. — Пробач, моя дитинко. Пробач, — дав волю почуттям.

Посеред ночі Лія несподівано прокинулася й різко піднялася. У сні побачила велику, зелену, залиту сонцем галявину. Поряд нікого не було. Аж раптом на горизонті з’явилися якісь людські постаті. Вони швидко наближалися. Ось вона вже чує дитячий сміх. Придивилась — упізнала. Це Марат веде за руки двох хлопчиків. Вони — його продовження. Його надія. Його майбутнє. Усі радісні, щасливі. Справжня сім’я. У ролі батька він неперевершений — такий турботливий, уважний.

«Народила, — блиснула думка. — Ілона народила хлопчика. Марат щасливий».

Очі мимоволі наповнилися сльозами. Стало важко дихати. Рука потяглася за подушкою. Прикусила зубами і тихо заплакала.

Наступного дня до неї приїхала мама.

— Хіба я не попереджала тебе? Цей чоловік приносить одні нещастя. Повертайся додому. Ти — розлучена жінка. Нащо жити у цій квартирі? — просила Лію. — При живій дружині нагуляти собі дитину. Сором який. Недаремно Бог покарав їх.

— Кого? — не зрозуміла дочка.

— А ти не чула? — здивувалася мати. — Учора Лариса Поліщук, подруга цієї безсоромної жінки, телефонувала Ірмі й повідомила, що вони померли.

Лія задеревіла. Відчула, як у роті пересохло.

— Х-хто? — ледве видавила з себе.

— Ілона й дитина, — нарешті уточнила Турганова.

— А Марат?! — крикнула перелякана Лія.

— З ним усе в порядку, — махнула рукою мати.

— О, Боже, яке горе. Дай йому сили пережити. А звідси я нікуди не поїду, мамо, — твердо відповіла. — Навіть не проси. Тут я стала жінкою, носила під серцем своє дитя, колихала пусту колиску, оплакуючи його. Це єдине місце, де я ще відчуваю, що живу.

Усе, що пам’ятав за своє недовге життя восьмирічний Мирон Бойчук — це дитячий будинок. У нього була вразлива душа, тому з самого народження багато плакав, чим заслужив собі ім’я Мирон. У перекладі з грецької — той, що плаче.

У пологовому будинку всі дітки неспокійні. Це тому, що природою закладено потребу маляти в обіймах матері. Коли покидає теплу рідну утробу й з’являється у цьому холодному чужому світі — відчуває страх. Обійми найріднішої вселяють малюкові відчуття захищеності, тепла.

Цю потребу дитина носить у собі протягом усього життя. Саме тому, будучи дорослими й успішними людьми, покинуті діти все ж шукають ту єдину, яка привела на цей світ. Нехай лише для того, аби глянути у її очі, але шукають.

Якщо ж обійняти все-таки нікому — цей страх з народження поселяється у душі назавжди. Гризе нещасну, з’їдає, ламає долю, не дає жити. Саме тому