Містичний вальс - Наталія Очкур

На високому пагорбі, оточеному, немов звивистою змійкою, срібною стрічкою ріки, стояв замок. Фортеця. Місто, обнесене муром, достеменно таким, який нещодавно (а скільки ж часу насправді пройшло?) перегородив їй шлях. Зі свого спостережного пункту вона добре розгледіла і масивний підйомний міст, що виходив немов із нутрощів пагорба, як продовження стежки, та нависав над річковим плесом, і арочний проріз величезних воріт — глухих, із темного дерева, щільно зачинених. За вражаючої товщини фортечною стіною, викладеною з грубих, неотесаних кам’яних брил, що мружилась на сонце підсліпуватими щілиноподібними вікнами-бійницями, височіли зубчаті дозорні вежі. Про всяк випадок Лана глянула собі за спину — поле тягнулось ще метрів на двадцять, а за ним починався ліс. Він був густим, чорним, з непривітними деревами, котрі скривили гілля так, що воно скидалось на руки, виламані, викручені в жесті відторгнення; так людина, простягаючи руки долонями вперед, каже «ні» комусь або чомусь, чого не хоче прийняти. Утім, Світлана й сама не палала бажанням занурюватися в хащу. Поволі, як дитина, що тільки-тільки зіп’ялась на ноги, вона непевними кроками рушила до замку. Думки плутались в голові, мов нитки, ірреальність всього, що з нею відбувається, пропливала перед очима, збільшуючись у кілька разів, вигинаючись, мов літери, на які дивишся крізь лінзу, або стеблина, що видається набагато товщою в краплині росі. Від усього, що діється навколо неї, Лані було лячно, і з кожним кроком, із кожною билинкою, що зігнулась, придушена її постолами, ставало ще страшніше, хоча нічого жахливого в оточуючому її світі не було, навпаки, пейзаж виглядав дуже мальовничо. Повітря, нагріте сонцем до напівпрозорого марева, колихалось, як желеподібне тіло медузи, і від його густоти та п’янкого аромату трав, котрим від щедрот своїх земля ділилася з небом, голова йшла обертом; трудівниці-бджілки пурхали з квітки на квітку, басовито гули вгодовані джмелі — їхні розміри Лану просто вразили — і коники раз у раз пролітали прямо в неї перед носом, демонструючи свої акробатичні надбання з артистичної недбалістю. Літо буяло — те саме пекуче, щедре, пахуче літо, від якого так швидко відвикаєш у великому місті; живучи там, починаєш думати, що літо — це піт, випари від в’язкого асфальту, пил у ніздрях і вода, яка не освіжає. Та тут, у загадковому місці, без адреси і часу, літо було справжнім. І небо — справжнім, густо-синім, кришталево-чистим та бездонним. І трави були справжніми, соковитими, шовковистими та високими. Несправжньою тут була лише вона, Світлана Сушко.

Ну, не те, щоб несправжньою, відразу виправилась Лана, поглянувши на руку, де вже наливався синець від щипка, а просто чужою. Як вона взагалі тут опинилась? І де знаходиться оце саме «тут»? З неприємним, глевким відчуттям у грудях — воно завжди, краще за будь-яку інтуїцію підказувало їй, що сюрпризи, які чатують на неї у цьому сні (задля збереження жалюгідних залишків душевної рівноваги Лана вирішила сприймати все, що з нею коїться, саме як сон), будуть лише неприємними, — вона ступила на міст. І в ту ж мить ворота з рипінням почали відчинятись.

Які-такі загадкові механізми було приведено в дію її майже невагомими кроками, Світлана так і не дізналась, та, коли вона дісталась воріт, ті вже були відчинені навстіж. А в просвітку стояв якийсь милий хлопчина, зростом під два метри, у вузьких лляних ногавицях та білій сорочці, нагрудну частину, комірець та манжети якої прикрашало дрібне, зелене, дбайливо вишите листячко. Юнак — бо Світлана, підійшовши до нього майже впритул, переконалась, що, попри грандіозні розміри, він навряд чи мав більше шістнадцяти років — був златокудрим і сердитим; до шкіряного паска, що охоплював талію, кріпились піхви, далеко не порожні. Уточнювати, що там — меч чи шабля, Лана не наважилась, але по їхній довжині та держаку зброї зробила висновок — швидше за все, меч. І негайно згадала казку дитинства — меч, голова з плеч. Доброго настрою це їй не додало.

Чатовий мовчав, пильно роздивляючись її, Лана теж мовчала, бо не знала, з чого почати. Можливо, так: «Вітаю, я щойно зі Львова, там зимно і волого, але там мій паспорт, гроші, і мені конче треба повернутись, тому чи не підкажете ви, коли іменини Світлани?» Або ще так: «Добридень, я щойно розмовляла з Богом, і, хоча він не сказав мені, де я, все ж пояснив, як звідси вибратись!» Чи краще так: «Здрастуйте, мене звуть Світлана, і я сподіваюсь на вашу допомогу!» Ні, не годиться, забракувала вона всі попередні заготовки — надто заплутано. Страж подумає, що вона хвора на голову. А не годиться, щоб він так думав, навіть якщо так і є. Особливо, якщо так і є.

— Привіт тобі, чужинко, — трубний глас, який свого часу змусив упасти стіни Єрихону, до Лани поставився дещо милосердніше — вона лишень підстрибнула і в усі очі вирячилась на хлопця. — Чого ти шукаєш у нашому місті? Притулку чи захисту?

Питання хороше, похвалила про себе Світлана, шкода тільки, що обидва варіанти відповіді неправильні. І ще цікаво, як цей юний божок-воротар розпізнав у ній чужинку — не схоже, щоб її одяг сильно різнився від їхнього, місцевого вбрання.

— Я не…

— Ну звісно, — страж ляснув себе по лобі — звук вийшов таким, ніби дзвонили до молитви. — І ти, чаклунко, вирішила спробувати свої сили? Не боїшся? — Юнак кровожерливо вишкірив прекрасні білі зуби. — Якщо король помре, тобі теж не жити!

— Я не чаклунка, — проговорилась Лана. — Я заблукала і…

— На тобі магічне вбрання, чарівнице, — гідно заперечив юнак, вочевидь, одного разу і назавжди свято увірувавши в те, що фах людини визначається одежею і нею ж таки обумовлюється. — І волосся…

— А що з ним?

— Ти можеш пройти, — дозволив парубок і посторонився. З його боку це була не люб’язність, а технічна необхідність, бо обійти те квадратне створіння було б доволі складно, навіть зважаючи на ширину воріт. — Але пам’ятай, що я сказав. Не впораєшся — помреш!

— Та не збираюсь я поратись! Я…

— Навіщо ти лякаєш чужинку, Бориславе? — у воротах