До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда

«О-ох, яка ж вона чуттєва, — застукало в скронях, коли відчув її руки у своєму волоссі, — бажана моя, єдина, солодка квіточка. Досі я пив нектар тільки з найпрекрасніших квітів. Але вона — особлива… Мила троянда, що виросла, дозріла, але бутон ще не розпустила, шипів не показала. Я буду першим і єдиним, хто вдихатиме її аромат. Ні, не зірву. Разом з корінням пересаджу до свого саду. Поливатиму, доглядатиму, оберігатиму…»

Звістка про одруження Рахімова швидко облетіла компанію та всіх знайомих.

— А хтось казав, що він збентежений, бо переживає за контракт, — багатозначно глянула Лариса на Ілону, яка сиділа за монітором комп’ютера і робила вигляд, що дуже зайнята, тому не чує. — Так переживає, що літає на крилах любові, задоволений і закоханий. До весілля готується. Та ще й як швидко: родичі ледве встигають приїхати. Ніби горить.

— Кажуть, наречена — справжня красуня: молоденька, невинна, сором’язлива. Цим і купила нашого неприступного шефа, — пліткувала Жанна. — Хай би лише не пожалкувала потім.

— Не пожалкує, — упевнено Лариса. — Рахімов ніколи для розваги б не одружувався. Це — не та людина. Він одразу розставляє усі крапки над «і». Жалкують потім ті, хто цього вперто зрозуміти не хоче, — знов уколола подругу.

Вона не жаліла Ілону, бо бачила, що та не засвоїла уроку і все ще мріяла про Марата. Скільки б Лара не повчала, що треба жити по-новому — не слухала. Плекала надію, що повернеться до колишніх стосунків. Така дитяча наївність і зацикленість на невзаємному коханні почала насторожувати подругу. Та порадилася з психологом.

— Причина такої залежності може полягати в тому, що дівчинка недоотримала любові батька в дитинстві, — пояснив лікар.

— Ілона взагалі не знала тата. Але це не перші стосунки. Раніше вона навіть жила цивільним шлюбом з набагато старшою людиною. Проте такої залежності не було, — дивувалася Лариса. — З матір’ю спілкується рідко. Мені її шкода, але чим допомогти — не знаю.

— Не було почуттів, не було й залежності, — відповів спеціаліст. — Насправді, якщо все так, як ви кажете — Ілона потребує допомоги фахівця. Приходьте з нею. Сама може не справитися і наробити дурниць.

— Виключено, до психолога вона не прийде, — зітхнула подруга. — Ми не раз про це говорили.

— А вона відчуває вашу підтримку? — раптом зацікавився лікар.

— Так.

— Тоді будьте з нею відверті, — порадив. — Не жалійте, розплющуйте очі на правду, нехай не будує замків на піску. Вона хапається за останню соломину, за вас. Відпустіть руку. Дайте їй можливість усе переосмислити.

— А витримає? — запереживала подруга. — Не зламається?

— Якщо людина, яка вперто лізе у глибоку воду, не знаючи плавати, не зважає на того, хто тримає її за руку…

— Руку треба відпустити, — докінчила Лариса.

— Правильно, — усміхнувся психолог. — Тоді або випливе, або потоне. Але в обох випадках ви нічим не допоможете.

Із тих пір Лара не виявляла жалості до Ілони. Бо це, як алкоголізм: чим більше співчуваєш, тим сильніше людина п’є. Зрештою, той, хто жаліє, ще й пляшки носить, аби догодити хворому.

— Я так заздрю цій дівчині, — не вгавала Жанна. — Тільки уяви, скільки жінок хотіли б опинитися на її місці?

— Бо вона не мріяла, — знов кинула камінь у город Ілони Лариса. — Кажуть, наш Фархадович теж не зразу взяв її у свої обійми. Хотів розірвати усе на корені. Тоді дівчина вирішила поїхати з України назавжди. Того дня, коли мчав з квітами, усвідомив, що по-справжньому втрачає її. Та якби ходила плачучи…

— Досить! — раптом закричала Ілона, скидаючи все зі свого столу. — Замовкніть! Припиніть! Ви навмисне мені душу рвете? — з докором глянула на Ларису. — Даремно це робите. Рано радієте, обглодуючи мої кістки, — якось божевільно засміялася. — Ви ще побачите. Між нами не все закінчено. Не все… — вискочила з кабінету, щосили грюкнувши дверима.

— Ти це бачила? — аж сполотніла Жанна. — Вона ненормальна. А якщо на весілля прийде й так кричатиме?

— Не прийде, — спокійно відповіла Лариса. — Це вона з нами така хоробра. Рахімова ж боїться, як чорт ладану. Їй навіть у голову не прийде йому заважати.

— Тоді що це було? — кивнула у бік дверей Жанна.

— Дешевий спектакль, який свідчить, що нарешті королеву зачепили наші слова. Її надія полягає в іншому, — задумано пояснила. — Сподівається, що залишиться коханкою начальника. У цій ролі вона неперевершена.

А Марат тим часом з головою поринув у весільні клопоти.

Вони з Лією не планували велике торжество, але батьки…

— Ти — мій єдиний син, — благала Ірма, — як буду дивитися в очі родичам? Що скажу братові Рашиду? Лія теж одна дочка в родині. У неї старенькі батьки. Думаєш, не мріють побачити свято своєї дівчинки? Уяви, скільки радості буде в їхніх очах, коли вона урочисто піде під вінець?

— Вмієш ти давити на болючі місця, — іронічно посміхнувся Марат. — Старенькі батьки, дівчинка… Гаразд. Буде весілля, біла сукня і все таке. Але за нашими традиціями. Попередь Турганових.

Самі ж Турганови були не в захваті від майбутнього зятя. Вони визнали, що він дорослий, відповідальний, заможний і головне — кохає їхню доньку. Не сумнівалися, що любитиме, оберігатиме, піклуватиметься. Але ж — як бути з музичною кар’єрою доньки?

Батько Лії таки наважився поговорити з Маратом про її контракт з європейцями. Мовляв, так живуть творчі люди: він — тут, вона — на гастролях. Це нормально. Та Рахімов відразу дав зрозуміти, що про це не може бути й мови. Дружина займатиметься чоловіком, будинком і дітьми. Ні про що не турбуватиметься. Він не проти скрипки, коней і решти занять, які сама вибере. Вона — вільна людина, повинна чимось займатися. Та щоб гастролювати? Категоричне ні. На першому місці тепер — сім’я.

Сперечатися було марно.

Мати плакала й намагалася відмовити Лію виходити заміж за бусурмана, який не приучений до прекрасного.

— Його дикі предки, мабуть, по цих землях колись