До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда

Без Красовського вже зрозумів, що на цей раз усе інакше. Познайомившись ближче, переконався, що Лія — незвичайна дівчина: добра, довірлива, щира, розумна. Та ще й…

Розплющив очі. Глибоко зітхнув.

«Скоріше б настало завтра», — блиснула думка.

П’ять днів минуло, як не було. Марат планував затриматися у Мужієві на день-два, а пролетів майже тиждень. Серйозна зустріч «Вавілона» і фірми, що готова була замовити дорогий проект на будівництво, планувалася через три тижні. Отже Рахімов, зважаючи, що всі нюанси до переговорів узгоджені, дозволив собі розслабитися і поринути з головою у почуття.

Лію він бачив щодня.

Відчуття до неї не міг пояснити. Досі ще нікому не казав: «люблю». А на неї дивився і відчував, що цього слова, здається, мало.

«Вона, мов прохолодний ковток води у страшну спеку і теплий — у тріскучий мороз», — подумки гадав, милуючись дівочою вродою.

Уперше відчув, яка ж то насолода — просто тримати кохану людину за руку, прогулюючись вечірнім містом. Адже це не лише дотик рук: це сплетіння закоханих душ, через які люблячі серця передають одне одному все, що відчувають, розкривають свій внутрішній світ.

Пам’ятає мить, коли вперше узяв її тендітну ручку в свої долоні. То була тераса кав’ярні, на набережній. Хвилювалася не тільки Лія, але й сам Марат.

«Як відреагує? Відхопить? Ні. Рука звичайно тремтить, як серце поневоленої пташки, але не рухається. Значить — повірила», — зробив висновок.

Кажуть: «Очі — дзеркало душі». Це про Лію.

Минуло два дні, перш ніж серйозно зустрілися очима і вона вже не відводила свій прекрасний погляд. Він був одночасно сумним і щасливим. Ніби благав: «Скажи, що не помиляюся, що не стану однією з тих, чиє ім’я потім навіть згадати не зможеш».

Але, прощаючись увечері, знов сором’язливо ховала погляд, даючи зрозуміти, що до поцілунку не готова. Адже справжній чуттєвий цілунок інколи більше, ніж фізична близькість: він окриляє, відриває від землі, затуманює свідомість, відносить до вершин задоволення…

Марат тільки ніжно усміхався. Він пам’ятав слова Красовського про душу з кришталю і зовсім не поспішав. Його любов уже зріла, турботлива, мудра, розуміюча, вона оберігає.

Лія теж закохувалася. Рахімов це бачив. Усвідомлював: ці стосунки або назавжди, або повинні закінчитися на першому ж етапі. Саме від нього залежить, наскільки далеко вони зайдуть.

Так, вона буде люблячою, вірною і покірною дружиною. Про таку можна тільки мріяти, але… Чи мріє вона про такого чоловіка, як він? Чи розуміє, що перед нею не хлопчик її віку, а зрілий мужчина? Чи не розчарується завтра, заглядаючись на своїх однолітків? Адже між ними дванадцять років. Це немало.

Чим далі, то більше питань з’їдали його душу й розум. Ночами майже не спав. Серце не витримувало. Він уже давно для себе вирішив: кохає всім своїм єством, без неї немає нікого й нічого, порожнеча. Кохає так, що готовий принести в жертву свої почуття заради її щастя.

Вона — молода, талановита, перспективна дівчина. У неї — велике майбутнє в музиці, він відчуває. Зараз, засліплена коханням, зламає свої плани, а потім усе життя каратиметься, жалкуватиме. Що може дати їй він, крім своєї любові, дому і сімейного затишку? Та чи цього вона прагне? Чи досить їй цього?

«О-о! Якби вирвати той паросток любові з душі, що так глибоко пустив коріння», — подумки мучився, відчуваючи майже фізичний біль.

Вони кохали обоє, але йому було важче, бо він кохав ще й розумом…

Перша любов — це сльози щастя, захват у очах, безсонні ночі, мрії. Вона розфарбовує життя у райдужні фарби.

Останнім часом Лія також не могла заснути. Стояла біля вікна і спостерігала за сусіднім будинком. Бачила, як Марат виходив на балкон з кімнати на другому поверсі й довго дивився на небо, наче чимось стурбований був. Це засмучувало її. Радості у його очах з кожним днем помічала все менше. Його погляд — спочатку такий ніжний, палкий — потихеньку згасав і ставав важким, виражав біль.

Лія не говорила про кохання, але розуміла, що між ними все ясно, відкрилася цьому чоловікові, довірила душу. Назад дороги немає. Що ж так гризе його? Вони стали настільки близькими, що, здається, на відстані відчуває його подих, серцебиття.

Завтра він їде до Києва. Вона прибуде туди через тиждень. Це недовго. Все ніби й гаразд. Але якісь важкі передчуття здавили груди.

Взяла до рук скрипку — ліки для душі. Заплющила очі. Заграла — й мовби полетіла далеко від Землі…

— То був незабутній тиждень, — наступного дня несміливо почав Марат на прощання. — Кажуть, перше кохання залишається у серці людини назавжди. То правда, — гірко посміхнувся. — Тепер я це точно знаю. Так багато пройшов, а дізнався тільки зараз.

— Ти кажеш так, ніби ми не бачитимемось вічність, — з відчуттям незрозумілої тривоги, обережно відповіла.

Запанувала незручна тиша.

— Ти не любиш? — раптом запитала.

Набралася сміливості і прямо задала питання. Якщо це так, краще знати зараз, покласти крапку і розтоптати надію.

Рахімов узяв її руку, притис до своїх грудей, уважно подивився у бездонні блакитні очі, вперше погладив шовкове волосся.

— На світі жодна людина не може жити без любові, навіть якщо в неї не вірить і ніколи не відчувала. Такими створив нас Всевишній. Але справжня любов — це бажання, щоб кохана людина була щаслива, навіть якщо вона живе далеко, не поряд. Головне, що жива, здорова і щаслива, — якось загадково по-філософськи відповів.

Тоді поцілував її руку, повільно відпустив, сів у авто і поїхав, не обертаючись…

Пройшло майже два тижні. Про місцезнаходження Рахімова ніхто не знав. Через кілька днів