До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда

— Я хочу його бачити, — рішуче заявила, швидко витираючи сльози, що самовільно лилися по обличчю. — Принеси мого хлопчика.

Марат мовчки покрутив головою, даючи зрозуміти, що дитину не покаже.

— Що значить — ні?! — підвищила повний розпачу голос. — Ти не можеш…

— Можу, Ліє, можу, — насилу відповів. — Ти не витримаєш побаченого. Не зможеш забути, зламаєшся. Я цього не допущу.

— Ні, ти не зробиш цього! — вже майже ридаючи, благала чоловіка. — Дозволь хоч глянути на мою кровинку, яку носила під серцем довгих вісім місяців. Будь ласка, прошу. Не мовчи. Чуєш?! Не мовчи! Не мовчи-и!

У неї почалася істерика.

До палати забігли медсестри, щоб вколоти заспокійливе, але Марат зупинив їх.

— Не треба, вийдіть звідси! — суворо наказав, хапаючи дружину за руки. — Геть звідси!!! — щосили заревів, коли ошелешені дівчата миттєво не зреагували.

Тоді ухопив Лію за руки, сильно притис до себе. Вона навіть ворухнутися не могла. Тільки здригалася, видаючи звуки ридання.

— Не проси, рідна моя, не рви душу, я не дозволю, — шепотів, цілуючи її голову. — Не можна. Твоє серце розірветься. Ні.

— Моя дитинка-а! Моя рідна-а! Мій синочо-ок! Ні-і! — розносилися коридорами лікарні нелюдські ридання, убитої горем матері. Вагітні жінки у палатах утирали сльози.

Майже тиждень пробув із нею вдома, боячись залишити хоч на хвилину на самоті. Уночі прокидався, не знаходив поруч на ліжку, піднімався у дитячу кімнату і спостерігав, як Лія сидить навколішки біля дитячого ліжечка й колихає його. А вдень відчайдушно, до знемоги грає на скрипці, душу виливає. Нарешті не витримав.

— Ми поїдемо на певний час із міста, — зателефонував Діні Магерамовій. — Коли повернемося, щоб у квартирі було чисто. Дитячу приберіть. Ніяких спогадів, — суворо наказав.

Ніколи не думав, що привезе у свій таємний будиночок печалі на березі моря дружину. Це було тихе пристанище тільки для нього одного. Та кращого місця, щоб заспокоїти їхні змучені душі, не знав. Тепер вони удвох сиділи на морському березі. Лія була поряд. Хвилі ласкаво пестили її ноги, вітер ніжно грався у волоссі, але вона не відчувала цього. Лежала непорушно, поклавши голову на коліна Маратові, який сидів поруч.

— Не сумуй, — заспокоював. — Всевишній забрав одну дитину, подарує іншу. У нас ще все життя попереду.

— Не подарує, — гірко відповіла, незмигно задивившись у далечінь. — Я чула вашу розмову із Аврамом Соломоновичем. Він казав, що операція пройшла важко. Я більше не завагітнію.

Марат погладив м’яке волосся дружини й ніжно поцілував.

— Якби на світі щось вирішували такі, як Аврам Соломонович — вже давно настав би кінець, — намагався підбадьорити вбиту горем, жінку. — Не йому виносити вердикт, чи зможеш ти завагітніти чи ні. А якщо й так, — узяв її руку у свою і схрестив пальці, як у першу шлюбну ніч. — Ти — моя єдина на цьому і на тому світі. Ми ж одне нероздільне ціле, — важко усміхнувся. — Хіба ти забула?

— Але я не хочу, щоб ти приносив себе у жертву. Адже можеш узяти на руки свою власну дитину, якщо її народить інша жінка, — піднялася й заглянула прямо в очі Маратові.

— Щоб я цього більше не чув, — серйозно насупив брови Рахімов. — То ти вже готова відпустити мою руку? Не пройшло й року після твоєї обіцянки йти до кінця у радості чи горі?

Лія не мала сили сперечатися. Мовчки поклала голову на коліна чоловікові.

Заплющила очі.

Заспокоїлася.

«Час усе розставить на свої місця», — подумала.

Марат сидів у кабінеті й розглядав квитки для поїздки на гірськолижний курорт до Австрії. Там вони з дружиною запланували провести новорічні свята.

«Після всього, що сталося, цей відпочинок буде їй на користь», — подумки тішився.

Лія тяжко пережила втрату дитини. Марат не дозволив прийти на скромні похорони. Побачила вже лише горбочок землі із зображенням маленького крилатого янголяти із сурмою в руках на мармуровій плиті.

Якби не коні Рашид і Адель — довелося б звертатися до психологів. Спочатку Лія проводила у конюшні майже цілі дні. Займалася обома тваринами. Марат бачив, що це на благо, тому залишив дружину на якийсь час у Мужієві. Вона жила у батьків. Поряд, через хвіртку, Ірма з Красовським. Лія була у надійних руках. На вихідні приїжджав і сам й також займався конями разом з дружиною.

Нарешті відчув, що Лія готова їхати додому. Все поверталося на свої місця. З’явилися плани на майбутнє. Це заспокоювало його.

У двері постукали.

— Організатори свята хочуть, аби ви передивилися сценарій і сказали свою думку, — повідомила пані Діна, кладучи на стіл папку з прошитими листками.

— Знову, як минулого року, влаштовують новорічний корпоратив в офісі? — здивувався Рахімов. — Чому не вибрати достойний ресторан?

— У нас величезне фойє, — пояснила Магерамова. — Чудовий інтер’єр. Зайвих очей немає. Людям подобається. Хочуть запросити ведучих. Замовити напої.

— Організатори — наші жінки? — примружив очі.

— Так, — усміхнулася Діна, — з відділу кадрів. — І я, звичайно, — весело додала.

— Гаразд, — зітхнув. — Кажуть: чого хоче жінка, того хоче Бог. В офісі — так в офісі.

— Зверніть увагу, ви маєте відкрити свято, — наголосила секретарка. — Відмови не приймаються, так мене просили передати.

— А ще яка в мене роль? — зупинив на Діні здивований погляд.

— Ви — керівник. Це — ваша головна роль. Можете корегувати сценарій, як забажаєте. Головна умова — ваша присутність на святі. Ну і Лії Роланівни, безперечно.

Як не наполягав Марат — Лія й чути не хотіла про свято на роботі. На неї ще давили шумні компанії, гучні заходи. Хотілося тиші й спокою.

— Не переживай за мене, — лагідно відповідала. — Я навіть спати не лягатиму, чекатиму в приймальні, біля