Старі-старі казки - Оксана Каліна

– Маячня якась! – злилась Принцеса і швирголяла важелезним гросбухом об полірований стіл. Бідний гросбух від частого повторення такої дії порозгублював вже мало не половину своїх листків, – та на чорта він мені здався, паскудник такий, жодної спідниці не пропустить! Побачить якусь симпатичну пичку і поскаче за нею, мов сайгак, не розбираючи дороги. А якщо до пички ще й ци…ки додаються, такі, щоб в долоні якраз влазили – так взагалі мрія поета. Тьху! – з досадою плювалася Принцеса.

Принцесі навіть на думку не спадало закрутити зі своїм предметом серйозний роман, тим більше, що він на неї не дуже зважав. Звичайно, це ранило Принцесине самолюбство, але вона якось би впоралася з цим. Але справа в тім, що якось непомітно вона перестала контролювати свої думки, і частенько уявляла, як вони … ну самі розумієте, що може уявляти доросла жінка, котра вже дещо в цьому житті встигла побачити і пережити. Тоді вона пішла іншим шляхом і почала вбивати собі в голову, що вони не пара. Власне, саме так воно і було, якесь внутрішнє відчуття підказувало Принцесі, що серйозні стосунки з предметом пристрасті нічим добрим для неї не закінчаться. А предмету що? Як з гуся вода! Поскаче когось іншого шукати.

А що ж сам предмет? Згідно інформації, яку отримувала Принцеса з надійних джерел, сімейне життя в нього пішло, як кажуть, під укіс, зате особисте било ключем. І все по голові. Предмет був якийсь неприкаяний, тинявся від однієї баби до іншої і все ніяк не міг знайти собі місця ні в цьому світі, ні спокою у власній душі. Зовсім не про таке щастя мріяла Принцеса, але ж хіба дурне серце слухає коли розумної голови? Та й хіба та голова така вже розумна, коли з неї не виходять думки про якийсь…. ненормальний предмет.

Ось так Принцеса мордувалась уже десь півроку. Вона не схудла, не зблідла, не закинула державні справи, взагалі зовні все здавалося абсолютно спокійним, стабільним і врівноваженим. Про те, що творилося у Принцеси в душі мало хто знав. Та й кому це цікаво? Тим більше, що вона твердо вирішила з корінням вирвати це почуття зі свого серця. От тільки серце почало чомусь поболювати, ніби чинило опір цьому насильству. А ще Принцеса почала дуже погано спати, бо важко дихалось і незрозуміла тривожність мучила. І взагалі життя перетворилось на якусь безглузду, і що найобразливіше, до блювоти нудну п’єсу…

До чого вся ця казка, може спитаєте ви? А до того, що як стверджують мудрі психологи, почуття потрібно переживати, не боятись їх проявляти, розповідати про них, а не задавлювати в собі. Інакше через деякий час вони можуть вилізти болячкою, чи певним комплексом. І взагалі почуття – це прекрасно, бо вони і є суттю і основою життя. Ось така філософська казка написалась….

Жила-була собі Принцеса. По старій пам'яті всі її називали Принцесою на горошині. Вона й справді колись була заміжньою, і справді вийшла заміж тому, що через двадцять ковдр і двадцять перин із гагачого пуху зуміла відчути манюсіньку горошинку. Правда, поважною заміжньою матроною Принцеса побула недовго, років шість. За цей час встигла родити двох доньок-погодок і благополучно розлучитись. І дійсно: на чорта було виходити заміж у сімнадцять років? Занесла ж її нелегка на ті перини та ковдри! Ну можна ж було збрехать старій королеві, мовляв, спала, я, наче вбита, Ваше Величносте, на вами власноруч застеленому ліжку. Та хіба ж знала Принцеса, що та бісова горошина принесе їй стільки неприємостей, під назвою «законий супруг», будь він хоч тричі Принцем! Він наче й нічого був мужчинка, але все до мами за порадами з будь якого приводу бігав. Тож з часом так вийшло, що Принцеса, зареєстрована у Книзі актів цивільного стану, як дружина Принца, фактично опинилась в роді служниці: принеси-подай, прибери-підмети, підший-наметай. І власний чоловік ні гу-гу в захист.

Тож одного чудового дня Принцеса, побачивши чергову тонесеньку зморщечку в куточку рота, сказала сама собі:

– Я таки Принцеса на горошині, а не Попелюшка, щоб прислуговувати. Та пішли ви всі під три чорти!

Вона згребла дітей, такий-сякий скарб, що змогла відвоювати у свекрухи, та й двинула назад у батьківське королівство.

Батьки дочці та онучкам зраділи, але справа в тім, що королівство у них було маленьке, палац невеличкий, а у Принцеси ще й менший брат був, який нещодвно одружився і ось- ось мали з'явитися синочки-близнюки. Так, в усякому разі, показало УЗД. Тож місця у баьківському палаці після переселення Принцеси стало зовсім мало і брат з невісткою почали дивитися на неї та її дітей косо. А батьки що? Змушені були мовчати, бо саме син був їх спадкоєцем.

І знову Принцеса, прийшлась, як кажуть, не ко двору.

– Та що це за карма така дурнувата, – жалілась вона своєму відображенню в дзеркалі, бо більше нікому було. Принцесам, згідно Королівського протоколу, не дозволялось мати близьких подруг, – ніби всім потрібна, і разом з тим і ніякому чорту не нужна.

Принцеса б радо з'їхала від батьків, але не мала такої можливості, бо тих аліментів, що платив їй колишній чоловік, вистачало дівчатам хіба шо на пару трусиків і бантиків. Тож Принцеса надумала влаштуватись на роботу. Який тут гвалт піднявся!

– Ти що, здуріла?! – репетували батьки, – в нашій королівській сім'ї зроду ніхто не позорився, на роботу ходячи. Не царське це діло!

– Твоя робота – сидіть вдома і дітей глядіть. Я тобі підшукаю нормального чоловіка, і видам заміж. Нам потрібно зміцювати королівство, шляхом династичних шлюбів в тому числі.

«А оце вже ні,– подумала Принцеса, хоча в голос нічого не сказала, життя в свекрухи начило її добре розуміти, що мовчання – золото, – заміж я більше ні ногой. Хоч лусніть! Краще втоплюсь, чи повішусь!».

– Як скажеш, братику, – покірно схилила голову Принцеса, маючи на розумі зовсім інше.

Вона все таки влаштувалась на роботу. У цілодобову перукарню. Працювала Принцеса лише в нічну зміну, попередньо одягнувши перуку і затемнені окуляри – щоб ніхто не впізнав. Робота Принцесі дуже подобалась! Вона мала золоті, більше того, чарівні руки. Всяк, хто виходив з перукарні після її срижки, перетворювався на справжнього красунчика, чи ж красуню.

Та оскільки Принцесин брат твердо намірився випхати