Та сама я - Джоджо Мойєс

Я дивилася, як її очі наповнюються сльозами.

– Я розплакалася просто посеред вулиці, посеред дня, поки мої подруги дивилися. Я відповіла: «Я не можу сказати». І він знов розізлився. Він запитав, чи його дружина грубо повелася зі мною. Чи щось сталося на роботі. Нарешті я зізналася: «Я не можу більше приїздити, бо ви мені подобаєтеся. Дуже подобаєтеся. Але це геть непрофесійно. А я не можу втратити роботу». Він подивився на мене і промовчав. Геть нічого не відповів. Тоді сів у свою машину й поїхав. А я подумала, що більше ніколи його не побачу. І до того ж утрачу роботу. Наступного дня, дорогою на роботу, я так нервувалася… Дуже нервувалася, Луїзо! У мене аж живіт розболівся!

– Бо ти думала, що він розповів твоєму босові.

– Саме так. Але знаєш, що сталося, коли я приїхала?

– Що?

– На мене чекав величезний букет червоних троянд. Найбільший букет у моєму житті, із прекрасним оксамитовим ароматом. Настільки м’яким, що хотілося доторкнутися. І жодної записки. Але я одразу все зрозуміла. А після цього – щодня на мене чекав новий букет. Наша квартира була переповнена трояндами. Мої подруги вже почали скаржитися на той аромат. – Вона розсміялася. – А потім він нарешті знов приїхав до мене додому, я спустилася, і він попросив мене сісти до нього в машину. Ми вмостилися на задньому сидінні, він попросив водія піти на прогулянку, а потім зізнався, що з нашої першої зустрічі тільки й думає що про мене. Він сказав, що варто мені лише сказати одне слово, і він покине дружину і ми будемо разом.

– І ви навіть не цілувалися?

– Нічого такого. Звісно, я масувала його сідниці, але це інше. Вона глибоко вдихнула, смакуючи приємні спогади.

– Я знала. Я знала, що ми маємо бути разом. І я сказала. Я сказала «так».

Я, зачарована, слухала.

– Того ж вечора він поїхав додому та повідомив дружину, що хоче розлучення. Вона розлютилася. Так розлютилася… Вона запитала чому, а він відповів, що не може жити у шлюбі, де нема любові. Уже вночі він зателефонував мені з готелю й запитав, чи не хочу я приїхати до нього. І ось ми в його номері в «Рітц Карлтоні». Ти зупинялася в «Рітц Карлтоні»?

– Гм… Ні.

– Я увійшла, він чекав на мене біля дверей, немов йому не сиділося, а потім сказав, що розуміє, ця ситуація – неймовірно стереотипна, що його тіло скалічене артритом, але якщо є хоч найменший шанс того, що я справді хочу бути з ним, то він зробить усе, щоб зробити мене щасливою. Бо він щось відчуває, розумієш? Що ми споріднені душі. Ми обійнялися й нарешті поцілувалися, а потім ми не спали цілу ніч, бо розмовляли, розмовляли, розмовляли… Про наше дитинство, наше життя та наші мрії.

– Це найромантичніша історія, яку я чула.

– А потім ми займалися сексом, о Боже, в мене було таке почуття, що цей чоловік не робив цього роками, розумієш?

У цей момент я закашлялася, плюнувши шматок рамену на стіл. Підвівши очі, я помітила, як на нас дивляться декілька людей з-за сусідніх столиків.

Аґнес говорила надто голосно. До того ж активно жестикулювала.

– Ти не повіриш. Здавалося, він роками накопичував цей голод та енергію. Він аж пульсував! Першої ночі він був ненаситний.

– Гаразд, – пискнула я, витираючи рота серветкою.

– Зустріч наших тіл – це було магічно. Після цього я обійняла його, а він лежав у мене на грудях. Я пообіцяла, що тепер йому не доведеться накопичувати енергію. Розумієш?

У ресторані стояла глуха тиша. Позаду Аґнес сидів молодий чоловік у каптурі. Він обернувся та, з ложкою в роті, витріщився на неї. Помітивши мій погляд, із гуркотом впустив столовий прибор.

– Це… це дуже мила розповідь.

– І він дотримується своєї обіцянки. Усе, що він казав, – правда. Ми дійсно щасливі разом. Дуже щасливі. – Вона трохи змінилася в обличчі. – Але його дочка мене ненавидить. Його колишня дружина мене ненавидить. Вона звинувачує мене в усьому, хоча сама навіть не кохала його. Вона сказала всім, що я вкрала в неї чоловіка.

Я не знала, як відповісти.

– Щотижня я маю ходити на ці прийоми та коктейльні вечірки, усміхатися й прикидатися, ніби й гадки не маю, що вони про мене говорять. Ніби я не помічаю, як ці жінки на мене дивляться. Я не така, як про мене кажуть. Я володію чотирма мовами. Граю на фортепіано. У мене є диплом із лікувального масажу. Знаєш, якою мовою говорить вона? Мовою лицемірства. Дуже складно завжди удавати, що тобі не боляче, розумієш? Наче тобі начхати.

– Люди змінюються, – з надією сказала я. – Із часом.

– Ні. Не думаю, що це можливо.

На секунду Аґнес задумалася. А тоді знизала плечима.

– У будь-якому разі, більшість їх досить старі. Може, хтось із них скоро помре.

Того ж дня, поки Аґнес дрімала, а Іларія займалася своїми справами внизу, я подзвонила Семові. Моя голова й досі йшла обертом після вчорашніх подій та зізнань Аґнес. Здавалося, ніби я опинилася геть в іншому місці. Коли ми повернулися до квартири, вона сказала, що в неї таке відчуття, немов я її подруга, а не асистентка. «Як же добре мати людину, котрій можна довіритися».

– Я отримав твої фотки, – сказав Сем. У них був уже вечір, і поряд із ним стояв Джейк, його небіж. Я почула музику, що грала у фоновому режимі. Він підніс телефон ближче до рота. – Ти дуже гарна.

– Я більш ніколи в житті не вдягну таку сукню. Але в цілому мені дуже сподобалося. Їжа, музика, банкетна зала… Найдивніше те, що люди цього навіть не помічали. Вони не бачать далі власного носа! Там була одна стіна, повністю прикрашена гарденіями та гірляндами. Величезна стіна! А також там був найсмачніший у світі шоколадний пудинг – із чотирма шоколадними пір’ячками та крихітними трюфелями, і жодна жінка не з’їла свій десерт. Жодна! Я спеціально обійшла усі столи, щоб перевірити. Я ледве втрималася, щоб не скласти ті трюфелі собі до сумки, але подумала, що вони можуть розтанути. Б’юся об заклад, їх просто викинули. Ой, а ще кожен стіл був по-різному прикрашений, але на кожному було жовте пір’я