Все одно ти будеш мій - Джейн Лоурен

Я повільно розплющила очі. Подивившись на годинник, я зрозуміла, що проспала цілий ранок і зараз вже обід. Дейва поруч не було. Важко піднявшись з ліжка, я попленталась у душ. Закінчивши зі всіма процедурами, я взяла рушник, обмоталася ним і вийшла з кімнати. Ноги покрокували на кухню. Звідти я почула дуже неприємний запах диму і пришвидшила крок.

На кухні куховарила Лія. На плитці все кипіло, а з духовки димілось.

- О, Боже, Лія! - викрикнула я і кинулася рятувати те, що було у духовці, і саму піч.

- Ой, вибач, люба. Я хотіла зробити приємне, - сказала винно вона і, взявши рушник, почала мені допомагати.

- Ну як бачиш, "зробила". Відколи ти почала любити кулінарію? - запитала я, відчиняючи вікно.

- А я і не люблю, просто їсти вже хочеться, а ти ніяк не прокидалася. Будити тебе теж не хотіла. Я маю з голоду тут померти?

- Ні! Тобі всього лиш потрібно навчитися готувати!

Я взяла у руки ганчірку і стала витирати плиту. Подруга тим часом принесла швабру, щоби витерти підлогу. Зробивши на кухні порядок, то дійсно виявилося, що вдома з продуктів нічого не залишилося. А те, що приготувала Лія - непридатне для споживання.

- Потрібно поїхати у супермаркет та купити продуктів, - сказала я, заварюючи мені з Лією чай.

- На які гроші? - миттю запитала та.

- Ох, ну вже на свої! Я не збираюсь морити себе, Дейва та Адама голодом через те, що ти влізла туди, куди тобі не треба було лізти. І взагалі, я не впевнена, що зможу покрити хоча б половину твого боргу. Нам потрібно придумати якийсь інший спосіб, - розлючено промовила я і поклала дві чашки з чаєм на стіл.

- Що? Ось так ти зі мною? А хто казав, що буде зі мною заодно? - відповіла з претензіями Лія.

Я була шокована її наглістю. Мене взяли нерви:

- Ліє, ти знаєш, що я з тобою, але тобі не здається, що ти вже зовсім обнагліла?! Я, ні у чому не винна особа, яка ще й до того попереджала тебе про такі наслідки, повинна знайти й заплатити половину суми твого величезного боргу? Вибач мені звісно, подруго, але мені здається, що ти зовсім не цінуєш ні мене, ні моєї допомоги. Я розчарована у тобі, - договорила я і вилетіла, як куля з кухні, залишивши заплакану Лію саму.

Я залетіла до кімнати, як навіжена, бо досі не могла втамувати нерви. Я швидко переодяглася у теплий одяг, нафарбувалася і, взявши сумку та ключі від машини, покинула будинок. Хто крім мене ще піде у супермаркет? Лію взагалі зараз не допросишся. Звісно, було страшно залишати її саму у такому стані, але мій стан був не кращим. Я не могла взяти її з собою, бо скоріш за все, ми б посварилися і в дорозі. Мені потрібно охолонути на самоті.

Дорогою я вирішила подзвонити до Дейва. Швидко набравши номер, я почула два гудки. Після них я почула таки рідний і ніжний голос:

- Привіт, мила, - радісно відповів він. - Ти вже прокинулася?

- Так, уже давніше. Прокинулася від того, що відчула, що тебе немає поруч. Де ти? - промовила я, покрутивши кермо вправо.

Так важко їхати. Здається, дорога підмерзла за ніч.

- Твій тато знову завантажив мене роботою, я приїхав до офісу. Ти так солодко спала, я не хотів тебе будити, щоби сказати про це.

- Ясно. Адам з тобою? 

- Так, а що?

- Ні, нічого, помітила, що його теж немає, - байдуже сказала я, зупиняючись на світлофорі.

- Ти якась засмучена. Щось сталось? - запитав стурбовано Дейв.

Я вже навіть збилася з рахунку, скільки разів він запитав мене це, протягом цих двох днів.

- Я через дурницю посварилася з Лією зранку і залишила її у нервовому стані саму дома. 

- А де ти зараз?

- Їду у супермаркет. Вдома немає продуктів.

- Тільки не переживай за Лію, з нею все буде гаразд. Ви помиритесь.

- Сподіваюся на це, - знизила плечима я, нарешті натиснувши на газ.

Майже приїхала.

- І їдь обережно. Надворі ожеледь, - турботливо сказав він.

- Я вже це помітила. Добре, працюй, не буду відволікати. Побачимося пізніше.

- Гаразд, бувай. Цілую, - відповів Дейв, і на цьому наша розмова закінчилася.

Я якраз припаркувала машину на парковці та поспішила у магазин. Пройшовшись по відділах, купила все, що вважала за потрібним. Залишилася тільки вода. Я побачила останні дві пляшки води на найвищому стелажі й потягнулася дістати одну з них. Ох, ніяк. Спробувала ще декілька раз, аж поки за мною не почувся знайомий голос:

- Допомогти?

Я обернулася і ледь не випустила кошик з продуктами. Переді мною стояв мій найголовніший страх. Ніколас. 

Тільки не він, прошу.

Я відкинула паніку, це неприпустимо у супермаркеті, і замість цього спокійно відповіла:

- Не потрібно, сама дістану, - сказавши це, я почала нову спробу.

Почула, як Нік ззаду тихо посміхається і, не зважаючи на те, що я сказала, підійшов і легко зняв одну пляшку, простягнувши її мені.