Все одно ти будеш мій - Джейн Лоурен

Ох, ти повела себе, як дурепа, Ані.

Я ніяково взяла пляшку.

- Дякую, хоча не варто було. Сама б дістала. Мені пора, - сказавши це, я обернулася, щоби піти, але знову почула Ніка:

- Може пройдемося разом? Все одно майже поруч живемо, я міг би тебе провести, - запропонував він, а я ледь не розсміялася.

- Провести? Ти думаєш, що я б погодилася після того, що було? Ти мені противний, Нік, - сказала я, відійшовши від нього ще далі.

- Ти про той випадок? Я ж вибачився, - винно сказав той.

- Але ж я не пробачила, - сумно і з болем мовила я.

- Чому? Я не спеціально, Ані. Я справді не хотів цього робити! Я козел, покидьок, і мудак, але ж Ані, я справді зараз каюсь. Пробач мені. Ну, хочеш я на коліна перед тобою стану? - крикнув хлопець, реально намагаючись сісти навколішки.

Я зразу схопила його за руку, і стряхнула.

- Ага, ще цього мені бракувало... Не кричи, на нас люди вже дивляться, - сказала пошепки я, роздивляючись по сторонах.

- Мені все одно. Я буду кричати доти, доки ти не пробачиш мені! - знову закричав він.

І тут я задумалася.. Він і справді каявся. В іншому випадку, хлопець би так зараз не поводився...

- Ох, добре! Тільки не кричи, благаю, - відповіла втомлено я, і тут же опинилася в обіймах Ніка.

Мене аж затрусило. Я виставила руки перед ним, відсторонюючись.

- Не так близько, будь ласка, - мій голос був зовсім тихим і жалісним. 

Усмішка Ніка зразу зникла з обличчя. Він посерйознішав.

- Вибач, більше не буду.

Потім ми разом пішли на касу, розплатилися за покупки, і пішли до моєї машини. Нік допоміг мені донести мої важкі пакети з продуктами та покласти їх у машину, а потім додав:

- Ну все, мені пора йти. Ще раз дякую, Аніка.

Він навіть не дочекався моєї відповіді, повільно пішовши до тротуару, але щось змусило мене крикнути йому:

- Стій! Ми ж поруч живемо... Підвезти? - сказала невпевнено я.

- Ти будеш боятися, хіба ні? - запитав Нік, сумно піднявши кутки губ.

- Не буду, якщо ти будеш сидіти спокійно на своєму місці, - знизила плечима я, але сказала правду.

- Це можна пообіцяти, - відповів хлопець і сів у машину на місце коло мене.

Я кивнула і сіла за кермо. Надворі почав падати лапатий сніг. Через туман дороги майже не видно, це лякало. Я не була водієм з досвідом, моїм правам лише рік. Я рідко їздила, більше любила ходити пішки. А у таку погоду тим паче ще ні разу не виїжджала. Може, це й на краще, що зі мною поїхав Нік.

- Ну і погодка... - замислено сказав до мене він.

- І не говори. Майже нічого не видно...

Ми повільно доїхали до головного моста. Там стояв великий затор, кінця якого зовсім не було видно.

- Чорт! Це, напевно, надовго, - сказала я, відкидаючись на сидіння.

- Скоріше за все, якась аварія. Бачиш, що надворі робиться? Давно не бачив такого снігопаду.

Ми стояли у заторі приблизно сорок хвилин і, нарешті, майже доїхали до кінця мосту. Ми вже могли побачити його причину і Нік мав рацію – це аварія. Дві машини стояли неподалік одна від одної розбиті майже вщент. Біля них стояла поліція та швидка допомога. Я почала розглядати ті машини дуже ретельно, адже одна здалася мені знайомою. Чорт, дурниці! Це просто паніка... Думала так, поки у приціл зору не потрапив знайомий номер автівки, який я знала напам'ять. Серце відійшло у п'яти, дихання почастішало. Мої руки затрусилися на кермі.

Боже мій, це ж машина Дейва!..