Все одно ти будеш мій - Джейн Лоурен

POV Annika

Ура! Я склала іспит!

Фух, тепер усі вихідні можу бути спокійна. І навіть можу дозволити собі піти на вечірку... А чому б ні? А раптом цей складений іспит це знак, що пора повеселитися?

Ця вечірка вже через два дні, тому після коледжу я, Лія і Райан поїхали на закупи його новою машиною. Схоже, Лія вже не ображена на нього і навіть змирилася з тим, що не поїде з ним на Кіпр цього року. Зате у них є машина. 

Ми під'їхали до супермаркету і потратили цілу годину, щоби купити дуже багато їжі. І алкоголю, хоча я була проти, але все ж таки, яка вечірка без випивки? Мене вмовили. Потім зайшли у магазин, який продавав щось на подобі приколів і прикрас. Ми з Лією хотіли купити багато повітряних кульок та квітів, але проти цього виступив Райан. Він звинуватив нас, що ми хочемо зробити з його вечірки "дівочий бал", тому ми вирішили купити тільки гірлянди і дискотечну кулю.

Приїхавши до нього додому, Лія почала командувати:

- Так, хто прикрашає другий поверх, а хто тим часом прибирає перший?

- Я прикрашаю! - не задумуючись відповіла я. 

Точно не хочу прибирати.

- Та ні, так не чесно. Я прибираю, а ви двоє прикрашаєте? Давайте навпаки.

- Ні, ні, ні, все чесно, любий. Це ж твій дім - ти й прибирай його, як хочеш. А ми підемо з Ані наводити красу, - Лія підійшла до нього і чмокнула у щоку. 

- Щітки і засоби для прибирання сам знаєш де. - відповіла вона йому, сміючись тихо на вухо, а потім схопила мене за руку, і ми побігли наверх.

Ми взяли з собою все необхідне і почали прикрашати кожну кімнату. Так пройшла ще десь година і Райан, закінчивши генеральне прибирання, прийшов допомагати нам. Потім у нас почався час "дурки": друзі замотали мене у гірлянди так, що я не могла поворухнутись і виглядала, як новорічна ялинка. Я взяла до рук подушку і почала ними бити Лію. У відповідь, у мене полетіла подушка від Райана і я втративши рівновагу, гепнулась на підлогу з гірляндами на мені. Кімната залилася істеричним сміхом і коли ми нарешті заспокоїлись, Лія почала розплутувати мене. І так ще десь дві години. Через наші дурощі, ми прикрасили нормально тільки другий поверх, а на перший у нас зовсім не залишилося часу. Годинник показував дев'яту вечора, і я вже мала би бути вдома, тому ми вирішили завтра зустрітися і все "доприкрасити".

Я прийшла додому з досить гарним настроєм, але побачивши маму з татом трохи знервованих, я занепокоїлась.

- Хей, я вже дома. Що з вами?

- О, Аніка, добре, що ти прийшла. Сідай, нам потрібно поговорити. - сказала моя мама і показала на стілець напроти.

- Щось сталося? - зі страхом відповіла я, сідаючи за стіл.

- Ну, як тобі сказати... Ми маємо для тебе новину. Нік, краще ти розкажи.

- Добре. Доню, ти знаєш сім'ю Паркерів? - почав говорити батько за незнайомих мені людей. 

Вперше чую таке прізвище.

- Ні, а хто це?

- Це наші дуже хороші друзі, які нам майже, як рідні. Все життя я дружив з Робертом, і коли в тому була потреба, він завжди мені допомагав. Я давно у боргу перед ним, - задумливо розказував він.

- І що? - стурбовано запитала я.

- Ну і вони змушені переїхати з Берліна у Вашингтон.

- І це все?

- Ну, не зовсім...

- Договорюй, Нік. - знервовано відповіла мама.

- Ну і вони на місяць зупиняться у нас, поки не знайдуть житло.

Я в шоці! Який ще друг?! Яка його сім'я? Який місяць?

- Це означає, що вони просто житимуть у нас? Цілий місяць? - я ледь істерично не засміялася. 

Чорт, я не була готова до такого. Зовсім чужі для мене люди будуть жити в нашому домі цілий місяць. Як би ви на таке відреагували? Думаю, так само як і я.

- Це не цілий місяць, це всього місяць. Це ж чудово, ви якраз зможете з ними познайомитися! 

Я подивилася на маму. Вона, напевно, теж не зраділа цій новині. Це видно по її збентеженому виразу обличчя.

- Тато, хоча б розкажи про них трохи. Хто вони? Що вони? - вже спокійніше запитала я.

- Ця сім'я складається з мого найкращого друга Роберта Паркера, його дружини Емілі і сина Дейва. Вони були дуже успішними у Берліні, але їх бізнес "накрився" через деяких людей, і заради своєї безпеки та добробуту вони вирішили переїхати сюди. Роберт буде працювати у моєму банку. Їм не можна залишатися в Берліні, це небезпечно для них.

- Ну-ну, дивися, щоби вони нам ще якісь біди не привезли з собою, - відповіла розлючено мама і піднялася на другий поверх, залишивши мене з татом саму.

- А нам нічого не буде загрожувати, якщо ми поселимо їх у себе? - наважилась спитати я.

Тато помахав головою.

- О ні, Ані, зовсім ні. Це не має до нас ніякого відношення. Тут і з нами, і з ними все буде гаразд.

- А коли вони прибудуть?