Діамантовий шрам - Мирослава Білич

Не бійтеся дарувати зігріваючих слів,

І добрі робити справи.

Що більше у вогонь ви покладете дров,

То більше повернеться тепла.

Омар Хайям

Іванка. 2017 рік

Кулі свистіли з усіх боків, я зі страхом роздивлялась довкола, доки не знайшла поглядом потрібну річ. Не розумію чому, та Василь Степанович не лише впав на землю, він знепритомнів і почав помітно бліднути. Таке буває від больового шоку, а про інші причини я старалась не думати. Зараз взагалі не можна думати, тільки рятувати його, правильно і швидко. На столі залишився чемодан лікаря, ризикувати дітьми не можу, тому сама повинна його дістати. Тільки рана сильно кровоточила і руку забирати не можна було. Я гукала на студентів, щоб хоч хтось замінив мене на кілька секунд, однак спроба виявилась марною, бо вони істерично плакали, тулились до стіни й одне до одного. Не буде від них допомоги, дарма сподіваюсь. Я розізлилась і з усієї сили закричала:

- «Швидку» хоч викликайте!!

Василь Степанович не приходив до тями, чим змусив діяти рішуче. Я скочила з місця і різко схопила чемодан, через вибиті вікна вривався протяг, який підійняв ще більше пилу. Опустилась на підлогу і розкрила чемодан, першим ділом наклала тугий джгут, записала точний час із годинника на руці лікаря. Кровотеча одразу припинилась, тепер я мала змогу оглянути рану. Куля пройшла наскрізь, і це зовсім не добре, невідомо, що вона зачепила собою (кістку, сухожилля, судини). Самотужки тут не впоратись, його необхідно негайно транспортувати до лікарні. Обробила краї рани антисептиками і наклала стерильну пов’язку (наскільки вона стерильна у такому шарі пилу). Пульс і артеріальний тиск, на щастя, поки що залишались у нормі для такого випадку. Однак показники не стабільні, і з кожною наступною хвилиною можуть погіршитись. Хоч би нас зараз рятували і хтось ззовні знав про людей всередині закинутої будівлі. Кому вона потрібна? Що тут є обстрілювати? Ми ж обійшли будівлю вздовж і впоперек, ніяких слідів не було, все вкрито пилом і брудом. А може, ми зайшли на чиюсь територію, якихось божевільних психів і стріляли навмисне по нас?

Постріли не лунали вже кілька хвилин, настала тиша. Тільки спокою це зовсім нікому не додало. Занадто тихо після такого божевілля. Сюди вже мали з’їхатись рятівники і правоохоронці. Може, я просто не чула через шалене биття серця і ридання студентів? Від розпачу і страху знову панічно закричала чужим і незнайомим мені голосом:

- Де «швидка»?!

Хвилини повзли надто повільно, сидіти в очікуваннях більше не можна було. Можливо, зовні теж є поранені, тому викличу ще одну бригаду «швидкої допомоги». Доки з’ясується, що сталось, людей треба врятувати. І студентів теж, бо вони психологічно розбиті, як ті вікна, на купу дрібних шматків.

Знайшла сумочку біля ніг і вийняла свій смартфон. Не встигла навіть розблокувати екран, як почувся несамовитий крик. До зали зайшли кілька людей у чорних вбраннях, із такими ж масками на обличчях, тільки широко розкриті очі блищали з-під чорної тканини. Не схожі ці страшні роботи на рятівників, це ж вони відкрили жахливу стрілянину, бо озброєні до зубів. Один з них, найбільший серед статуй, спрямував на мене пістолет і грізно заявив:

- Ти! Телефон кинь на підлогу.

Кидати не довелось, бо рука миттю спітніла і телефон вислизнув на землю, щоб розлетітись на шматки. Я ж дивилась на дуло пістолета, заціпенівши від не знаної досі сили страху. Чого йому вартує натиснути на курок?

- Всім мовчати і руки за голови.

Мов роботи, всі виконали наказ божевільного бандита, я цього не бачила, та зрозуміла за шурхотом. Мені ж виконувати нічого не довелось, бо стояла ще до наказу у потрібній позі. Він сказав щось у рацію і почулись швидкі кроки з коридору. До зали зайшли ще двоє таких самих чоловіків, вони занесли пораненого, з ноги якого фонтаном била яскрава кров.

- Допомогла йому, негайно!

Я добре розуміла, що мушу рятувати життя усіх людей, навіть убивць. Однак цим негідникам не хотілось допомагати, під прицілом важко було зосередитись. Поранений вже добряче втратив крові, адже з потужності кровотоку визначила, що в нього пошкоджена стегнова артерія, і якщо я не встигну, він помре у мене на руках. Тоді все точно закінчиться дуже трагічно для всіх. Доки я боялась і вагалась, здоровий мужик схопив мене за шкірку і легко підняв на ноги, щоб із силою жбурнути до столів, які вже встигли зсунути і покласти на них постраждалого. Чемодан лікаря із гуркотом опинився на столі.

Різко одягнула чисті рукавички і почала рятувати непритомного бандита. Перев’язала ногу тугим джгутом, ножицями розрізала джинсову тканину і здивувалась, наскільки натренована і м’язиста нога у цього чоловіка. Я дійсно про це зараз думаю, коли на руках помирає одна людина, за спиною інша, і купа дітей тремтить від страху? Знову записала час, щоб вчасно зняти джгут. Обробила краї рани і наклала стерильну пов’язку. Це все, на що я мала право і можливість, вже лікарі витягнуть кулю, зашиють судину і тканини. Якщо він протримається, бо крові втратив багато у цій залі, невідомо звідки і скільки його сюди несли. Тверезо оцінити стан не змогла, бо немає потрібного обладнання, освіти і досвіду. Я ж звичайна медична сестра у гінекологічному відділенні, до нас не надходять із вогнепальними пораненнями. Коли закінчила, наважилась сказати правду:

- Йому необхідна операція з видалення кулі. Викликайте «швидку»!

Сказала голосно і різко, все ще дивлячись на пораненого, бо на інших не вистачило духу. Треба продовжувати щось робити, адже поки рятую його, нас не чіпатимуть. Я спробувала зняти маску з шиї, щоб перевірити пульс, однак отримала раптовий болючий удар по щоці. Від нього втратила рівновагу і впала на землю. Одразу відчула щось тепле всередині щоки і металевий присмак на язику. За що ж мене б’ють?

- На обличчя не дивитись! «Швидкої» не буде, сама рятуй!

- Я не можу сама, це просто неможливо!

Прокричала це, вже ридаючи від болю і образи. Мене одразу схопили за комір сорочки і підняли над землею, мов легку ляльку, під тріск тканини. Стало дуже боляче, з ноги зісковзнула туфля. У божевільно жорстоких очах блищала безжальна лють, яка спрямовувалась саме на мене. Краще б не дивилась, так було легше і простіше. А зараз заніміла від страху не в змозі відчувати щось інше, навіть біль, якого мені все ще завдавали.