Діамантовий шрам - Мирослава Білич

У синіх і заплаканих очах блимнув вогник надії. Саме у ту мить Іванка зрозуміла ким стане у майбутньому. Вона лікуватиме людей і не допустить жодної помилки, як це зробив лікар із мамою. Це потім, через роки, вона зрозуміє, що жодної помилки не було, що лікарі не всесильні. І що кожна смерть на руках медика залишає відбиток на його серці, а злісний погляд рідних – добиває остаточно.

Через годину приїхали дві діловиті жінки. Вони дивились на Іванку з роздратованістю і байдужістю. Повезли її до винайманої квартири, щоб зібрала свої речі. Іванка розуміла, що востаннє перебуває вдома, тому забрала найцінніше. Хазяйка квартири скоро викине їхні речі на смітник і візьме нових мешканців. Наче й не було тут їхнього щастя, і сміх не розливався по кімнатах. Дівчинка згадала про шкатулку, яку мама наказала взяти і відкрити у день повноліття. Прихопила її останньою і заховала на дно чемодана.

Жінки весело щось обговорювали у коридорі, їм не було ніякого діла до чужого горя. Напевно, це нормально, коли бачиш його надто багато. Вони і не одразу помітили Іванку з чемоданом у худеньких руках. Можна б від них втекти, якби було куди. Може, інтернат – це не так вже і погано, точно краще за вуличні злидні.

Коли переступила поріг інтернату, захотілось плакати ще дужче, ніж у лікарні. Тепер доведеться шість років жити у чужих і байдужих стінах. Шкода себе стало, дуже, до неможливості. Немає тут тепла і відчуття захищеності, в атмосфері літає самотність і відчай.

За перший місяць Іванка посилено навчалась, а після уроків забивалась у найглухіший куток, щоб просидіти там у сльозах. Над нею сміялись, глузували і принижували однолітки, бо руда, мала і плаксива. Дівчинка дуже боялась, ні, не купки однолітків. Боялась із часом стати такою ж черствою і жорстокою, як вони.

Одного дня на урок зайшла директорка інтернату і покликала Іванку за собою. Дівчинка перелякано слідувала за жінкою, яка провела її у великий і просторий кабінет. Може, чимось провинилась і тепер її покарають? Бо з чого така раптова увага? Там, перед великим столом, сиділа знайома жінка, від упізнання стало легше на душі, а по щоках сльози покотились. Жінка одразу схопилась, у обіймах теплих сховала перелякану і самотню дитину. Іванка з усієї сили вчепилась у плечі знайомої, як же давно її ніхто не обіймав.

- Ти пам’ятаєш мене?

- Так, ти тітка Оксана, мамина подруга ще зі школи.

Жінка радісно усміхнулась. Про смерть подруги дізналась тиждень тому, бо та не підіймала слухавку кілька тижнів. Оксана відклала всі справи і поїхала до подруги, щоб почути страшну звістку. Вона знала, до чого призвела пізня вагітність, однак ніколи не засуджувала Світлану. Кожен має право на щастя, і платить за нього свою ціну. Ще після ускладнених пологів пообіцяла подбати про дівчинку, і час настав. Відсторонила трохи сирітку від себе, утримуючи за худенькі плечі. Довго і жалісно оглядала заплакане обличчя, переповнене болем і самотністю. Потім вийняла з кишені біленьку хустину і витерла нею сльози, що градом лились із блакитних очей.

- Я забираю тебе до себе, так хотіла моя вірна подруга і твоя мама. Ти згодна, Іванко?

- Так!

Дівчинка ще дужче розплакалась і з безмежною вдячністю обійняла жінку. Самотність стане минулим, і більше ніхто не посміє її образити. Вона б не витримала бути тут роками, принаймні справжньою собою, такою, якою її виховала матуся. Випробування закінчились, коли у звичному автобусі вони їхали додому, міцно тримаючись за руки. Довкола сиділи щасливі діти поруч із люблячими матусями – і це викликало бажання знову повернутись до безтурботного дитинства.

Тільки все виявилось не так просто, бо у тітки Оксани є син – Сергій. Пихатий і гордий хлопець зі злістю прийняв Іванку, точніше, не прийняв її. Він уже дорослий і навчається у місті, а живуть вони у селі, на околицях. Якщо там, у інтернаті, її незлюбили однолітки, то тут – нерівний за віком суперник обіцяв ще гірше життя. Першими й останніми словами під час їхньої зустрічі принизив і образив до сліз. Та Іванка змогла їх стримати, було де навчитись протистояти кривдникам.

- Ти ніколи не станеш мені сестрою, запам’ятай!