Діамантовий шрам - Мирослава Білич

Не забувай, що ти не самотній: і в найтяжчі хвилини поруч з тобою – Бог.

Омар Хайям

Іванка. 2017 рік

Сьогоднішній ранок, як і всі у моєму житті, розпочався із приготування сніданку. Потім прасування сорочки для Сергія, чищення взуття і щасливих побажань. Він не забув докорити у всьому: від зім’ятого комірця (який не розгладжувався і з десятої спроби), до дуже солодкої кави. Я не розсердилась, бо розуміла, що це наслідки хвилювання. У такі моменти треба мовчки приймати негатив, щоб не отримати ще більшого. Я вже давно цьому навчилась, навіть старалась не ображатись, та поки не вдавалось повністю з цим впоратись. Бо щоразу сама себе переконувала і запевняла. Коли за ним зачинилсь двері, з мене скинувся невидимий тягар і я видихнула з полегшенням. Думаю, це нормально, щоб жінка трохи боялась свого чоловіка. Він ніколи не принижував мене поганими словами, не прикладав рук, але від сильного темпераменту я зменшувалась у розмірах і ніяковіла.

Підійшла до вікна і простежила, як він іде до авто, сідає в нього і від’їжджає, щоб сховатись за будівлями. Хай у нього сьогодні все вийде і ми позбудемось проблем. Через кілька тижнів мене підвищать, і, думаю, Сергія теж. Так ми зможемо швидше виплатити кредит за квартиру і одружитись за всіма традиціями.

Я поглянула на годинник і побігла вдягатись, бо часу на збори залишилось небагато, а ще треба було встигнути на автобус. Відкрила шафу і поспіхом переглянула її вміст. Стиль у мене переважно строгий, речей небагато, але всі у гарному стані. Працюю я у медичній формі, тому і не зношуються звичні речі. До студентів треба йти стриманою, але красивою, щоб викликати повагу. Зупинилась на широких джинсах із підвищеною талією (з моєю-то масою тіла вони майже всі широкі), підкотила їх кілька разів знизу. Зверху вдягнула мереживний топ, а на нього легку білу сорочку оверсайз. Цей стиль мені дуже подобався, бо тепер мала змогу носити красиві речі. Розмір «XS», на жаль, дуже рідкісний на класичні речі. На ноги взула улюблені білі туфлі на підборах, купила їх минулого року за знижкою, думала, що на весілля... але виявилось – на кожен день. Зі взуттям ще більше проблем, бо тридцять шостий розмір знайти можна із величезною тяжкістю. У мене все йде ось так, через труднощі і проблеми на рівній дорозі.

Тепер настав час для волосся, яке я не просто не люблю, я його – ненавиджу! Не знаю, кому з рідних завдячую яскраво-рудим кольором, але я абсолютно не вдячна. Одного разу пробувала змінити тон, але це не подіяло. Дивуюсь, коли дівчата мені заздрять і кажуть, що у мене ідеальний золотий колір. Серед натовпу звичайних людей виділяюсь рудою плямою, а виділятись не люблю. Сергій каже, що я схожа на руде кошеня, і йому це подобається. Такий собі комплімент, та добре, що хоч якийсь озвучує. Я розпустила коси по плечах і зробила красиві кучері, зафіксувала все сухим лаком.

Єдиний подарунок від природи – це обличчя. От за нього не соромно, навіть гордість відчуваю. На щастя, веснянок у мене нема взагалі, нез’ясовано, але факт. Акуратний ніс, досить пухкі губи й очі – сіро-блакитні, наче коштовні камінці. Брови і вії доводиться регулярно фарбувати на темно, бо вони теж руді. Я вже так до цього звикла, що і не важко. Купую стійку фарбу, яка тримається аж три тижні. Вивела акуратну стрілочку у кутику ока і нафарбувала тушшю густі вії. На обличчя трохи рум’яни, щоб не бути надто блідою, а на губи – ніжно-малиновий блиск. На день народження Сергій подарував дорогі парфуми, я бережу їх і дозволяю собі лише один пшик, але запах і так тримається цілий день.

Залишалось десять хвилин до автобуса, тож я поспіхом закинула сумочку на плече і вибігла з квартири. Ледь встигла дійти до зупинки і заскочила в автобус, мало без мене не поїхав, наступний через тридцять хвилин, а спізнюватись не люблю. Я з тих людей, які люблять точність у всьому. Якщо вже щось робити, то якісно і до кінця, бо нащо тоді було братись?

Я зайшла на територію коледжу і одразу помітила «Швидку допомогу», а ще водія із нашої лікарні. Спочатку подумала, що комусь зле, але натовп радісних студентів і поруч з ними усміхнений Василь Степанович відволікли від негативних думок. Він помітив мене і жестом попросив наблизитись.

- От і наша Іванна Євгенівна.

- Добрий день! - Хором привіталась юрба молодих людей.

А я мимоволі усміхнулась, ще зовсім недавно і сама була серед них. Як же швидко йде час. Тоді здавалось, що на плечах лежала велика відповідальність, та зараз розумію, що безтурботними були ті часи. Тільки розуміння приходить пізніше, коли все стає минулим і втраченим.

- Добрий день! - Радісно привіталась у відповідь.

- І так, ми всі їдемо на пару у незвичне місце. Останній час ваші оцінки мене не задовільняють, як то кажуть – абсолютно! Мабуть, причиною є красива й охайна авдиторія, нові фантоми і наша сучасна лікарня.

У всіх довкола зник настрій, хтось із провиною дивився вниз, а дехто несміливо витримував важкий погляд викладача. Умови у коледжі дійсно чудові, бо він недавно збудований. Лікарня збудована давно, але кілька років тому провели ремонт і замінили все обладнання. Схоже, молодь дійсно розлютила свого викладача, і я цього відверто не розуміла. Навіщо йти вчитись на медика, якщо не плануєш вчитися? Це ж величезна відповідальність і на кону людські життя – найцінніше, що є в цьому світі.

- Тому ми дружно сідаємо в автобус і їдемо на окраїну міста, щоб подивитись на стару лікарню і маленьке приміщення у ній, яке колись слугувало училищем для медиків.

Студенти одразу розчаровано видихнули, поїздка не викликала у них радості. Доки всі вмощувались ззаду з явним розчаруванням і обуреними перешіптуваннями, ми сіли спереду біля водія. Як і завжди, ідея неординарна і дієва, у майбутньому. Моторошна і стара будівля змусить кожного цінувати теперішні блага. Я із захопленням подивилась на наставника і тихенько сказала:

- Ви мене вкотре приємно здивували!

- Лікарів із них зробити хочу, справжніх. А для цього і не таке вигадаєш.