Блискавична для ельфа - Марита Полл

АРАТОРН

Ідучи вранці від Татії, Араторн кинув погляд на сплячу дівчину. Він залишив їй книгу з історії Елателя, щоб вона не сумувала. Але він сам уже нудьгував за нею. 

Він відчував, що розмова з батьком буде важкою і багато змінить в його житті. Але навіть не припускав, що це зажене його, ще у більший глухий кут. 

Коли він перенісся порталом до північного палацу, його одразу побачив дворецький і кинувся зустрічати дорогого гостя. 

— Ваше Сяйство! Ми на вас не чекали. Чому ви не попередили про свій візит? Ми б підготувалися. 

— Доброго дня, Домхен! Я не відпочивати прибув сюди. Я до батька. Як він? 

— Непогано, ваше Сяйство. Якщо так можна назвати його стан. 

— Він завдає вам багато клопоту? Так? 

— Ну, що ви, ваше Сяйство! Я звик. До того ж, я сам зголосився вирушити з його Величністю, в це заслання. 

— Ти так само відданий йому, як і багато років тому. 

— Так, ваше Сяйство, вже сто років я служу вірою і правдою, моєму королю. Хоч і переможеному. 

— Домхен, скажи, а ти пам'ятаєш день нашого народження з Аранелем? 

— Ще б пак. Така подія. Довгоочікувані первістки. Його Величність так нервув. А коли пролунав перший крик немовляти, влетів у покої Королеви, щоб одразу взяти на руки свого спадкоємця. 

— Мабуть, батько був щасливий! - підштовхнув Араторн дворецького, коли той замовк. 

— Пізніше, так! А одразу… Він так кричав. Називав Королеву бракованою. Казав, що таке непотребство, могла зробити тільки така бездарність як вона. Коли ж пролунав другий крик немовляти, ваш батько, ваше Сяйство, він замовк. Він кілька годин ходив задумливий, а потім наказав заарештувати повитуху, що приймала пологи у вашої матінки, і стратити її. 

— Страти? Але за що? 

— Хто ж знає, ваше Сяйство! Але з того часу ваш батько став змінюватися. Йому стали усюди бачитися зрадники, які чекають за кожним кутом. Він постійно казав, що не можна допустити, щоб хтось дізнався правду. Але яку правду? Ніхто не знав. 

— Дякую, Домхен. Далі я сам. - відпустив слугу Араторн, коли той провів його до малої вітальні. — Доброго дня, батьку! - увійшов він до кімнати. 

— Хм… І чому я не здивований, що мене знову відвідуєш ТИ? Темний виродок! - зашипів колишній король, підводячись з крісла, але втратив рівновагу і полетів на підлогу. 

Араторн швидко зреагував і підхопив батька під лікоть, допомагаючи вирівнятися. 

— Не розумію, чому ти мене так ненавидиш? Я такий же твій син, як і Аранель. У дитинстві я думав, що це через колір моєї магії, але твій брат був темним, і ти його любив. Тож чим я заслужив таке ставлення? - спитав Араторн, більше у себе, ніж у батька. 

— Тим, що взагалі народився. Якби тебе не було… Якби я тоді зміг… але в мене не піднялася рука, і я відступив у останню секунду. 

— Відступив? Від чого? 

— Від твого вбивства, ідіот! 

— Ти хотів мене вбити? Так, що взагалі відбувається? Ти намагався мене вбити, мати намагалася вбити Аранеля. Аранель у свою чергу, підлаштовує замахи на мене. Що я вам зробив? 

Раптом в очах батька Араторн помітив переляк, потім він змінився на розгубленість, а потім і зовсім на нерозуміння. 

— Хлопчик! – звернувся до нього батько. — Тебе надіслав до мене мій син? Мій Аранель? Він забув про мене, відправив сюди і не відвідує. Мабуть, у нього дуже багато справ? Адже він тепер Король, на ньому лежить така відповідальність. Ти передай йому, що я не гніваюсь і дуже люблю його. 

— Ти навіть не спитаєш про свою Королеву та доньку? 

— Доньку? Яку доньку? У мене лише син. Мій Аранель. - колишній король сів у своє крісло і почав качатися в ньому, з боку в бік, бурмочучи: — Мій Аранель. Мій хлопчик. Моя гордість. 

У батька знову почався напад, подумав Араторн і махнувши рукою, вийшов із малої вітальні. 

— Вже йдете, Ваше Сяйство? – поспішив до нього дворецький. 

— Так, Домхен! У батька почався напад. З ним зараз марно говорити. Подбай про нього. 

— Звичайно, ваше Сяйство! Це моя робота. Не хвилюйтеся. 

— Дякую. Домхен, а скажи, будь ласка, як часто мій брат відвідує батька? 

— Так, з моменту коронації жодного разу й не відвідував. Я стільки листів йому написав, з проханнями відвідати його Величність, але навіть відповіді не отримав. 

— Я нагадаю братові. До побачення, Домхен! 

— Допобачення, Ваше Сяйство! 

Час був полуденний, але Араторн не поспішав повертатися до палацу. Він вирушив у сімейний склеп, де лежали попередні тіні правителів. Тут знайшов притулок і брат колишнього короля. 

Дядько, наставник і найкращий друг Араторна, герцог Арабус. У нього не було своєї родини, і все своє кохання він дарував тільки Араторну. 

Випадкова смерть і така безглузда, для кращого воїна та сильного мага. Впасти з коня і зламати шию, що може бути безглуздіше? Але чи випадково це сталося? Раніше Араторн не ставив це запитання, але зараз… 

Арабус помер двадцять років тому, і з того часу, за колишнім королем стали все більше помічати не властиві йому вчинки. 

Аналізуючи роки до смерті дядька, Араторн згадав, як Арабус ставився до нього з теплотою, та до його сестри. Він просто обожнював Арану. Дарував їй подарунки, часто брав із собою на полювання, навіть плавати її навчив. А що якщо?... Та ні, не може такого бути! А як може? Відповідь може дати лише мати. 

Араторн поплескав рукою по саркофагу, в якому лежало тіло Арабуса. 

— Якщо це правда, то не здивуюся, якщо ти знав набагато більше за мене, про наше з Аранелем народження. Адже в день твоєї смерті, ти не просто так хотів терміново зі мною поговорити. Адже саме тому ти й вирушив у дорогу? Ти їхав до мене. Що ж таке, ти хотів мені розповісти дядько, що розплатився за це своїм життям? 

Араторн повернувся до палацу, близько п'ятої години й одразу подався до покоїв Королеви. 

—Араторне! Синку! - кинувши вишивку, мати підвелася з крісла. 

— Матінко! - Араторн взяв долоню королеви і поцілував їй ручку. — У мене до вас розмова, моя Королева. 

— Так офіційно! Щось трапилося? 

— Не знаю. Можливо, двадцять років тому, але почалося все у день мого народження. 

— Про що ти, Араторне? 

— Матінко, ви знаєте, що хотів повідомити мені дядько, у день своєї загибелі? 

— Ні. А чому ти питаєш? 

— У мене підозра, що він невипадково загинув. 

— Ти хочеш сказати, що його вбили? - Королева зблідла і прикрила долонькою губи. 

— Думаю так! Матінко, я поставлю це питання всього один раз, і хочу, щоб Ви відповіли мені чесно. Арана, дочка Арабуса? 

— Араторне! – мати сіла у крісло. 

— Чесно мамо, тільки правду. 

— Як ти дізнався? – відповідь була більш ніж промовистою. 

— Отже, правда. І я тебе не засуджую. 

— Правда? 

— Так. Арабус і мені був батьком, хоч і не рідним. Батько дізнався про ваш зв'язок? 

— Дізнався. Того дня й довідався. Вони дуже посварилися, і Арабус вигукнув, що розповість тобі все, що знає. А потім прийшла звістка, що він загинув. Я все не могла повірити, щоб досвідчений вершник, і вилетів із сідла! 

— Ти кохала його? 

— Я тобі навіть більше скажу, на відборі, Арабус вибрав мене за дружину, але твій батько вирішив одружитися зі мною. Ми з Арабусом благали його змінити рішення і дозволити нам бути щасливими, але він і слухати не хотів. Бо бачите, пророцтво вказало на мене! 

— Яке пророцтво? 

— Не знаю, я його ніколи не бачила. Знаю тільки, що в ньому йшлося про мене і що я народжу Істинного Короля Елателя. 

— Прокляття! Знову пророцтво. І ще один темний повинен відректися коханої. 

— Про що ти, синку? 

— Не бери в голову, матінко. Колись я розповім тобі все.