Непокірний трофей - Олена Гуйда
Адріана
Пронизливо яскраве сонце піднімалося над обрієм, опромінюючи своїм світлом морську гладь, що іскриться, дахи будинків, прибережні вузькі незвично безлюдні вулички. Сотні чайок із пронизливим лементом кружляли над водою в пошуках здобичі. Легкий вітерець тріпав білосніжні шторки, приносячись у кімнату трохи морської свіжості. Учорашня бурю закінчилася. І зараз природа начебто завмерла чекаючи.
Завмерла і я. Вчепившись пальцями в підвіконня я розглядала проклятий обрій у надії побачити кораблі. Але... порожньо. Обрій був порожній. Жодного, навіть торговельного корабля. Втім, не дивно...
Відійшла від вікна. Емоції знову захлиснули мене з головою. І знову прийнялася міряти кроками власну кімнату, як загнаний звір - клітку. Місце, що було мені домом, місце, що я любила всім серцем, перетворилося у в'язницю. А я стала рабинею. Тією, що повинна виконувати накази чужоземця, Вигнанця, що вважає себе королем цих земель.
Стисла зуби й стисла руки в кулаки. У пам'яті усе ще були свіжі спогади вчорашнього вечора. І лементи страху служниць, і сальні погляди й цей принизливий наказ... Він думає, що все тут у його владі.
Але недовго йому тріумфувати й бенкетувати залишилося.
Я побачила все, що було необхідно. Сидіти й чекати в ув'язненні було вище моїх сил. Дивитися на це варварство, на те як гнітять мій народ, на те, як топчуть все що було мені дорого... неможливо! І так більше не може тривати! Потрібно діяти. Потрібно бігти! Шукати допомоги в найближчих сусідів, спробувати відшукати брата!
Погляд сковзнув за вікно. Я, на відміну від цих загарбників, знала цей палац як свої п'ять пальців, всі ходи, проходи для слуг. А що, як...
Тишу прорізав скрегіт замка. Я відсахнулась від підвіконня, а слідом і двері відчинились. На порозі з'явилася бліда Хейді, що стискала яскраво-червону шовкову тканину в руках. І відразу за її спиною знову клацнув замок, у котре нагадуючи, що без дозволу мені цю кімнату не залишити.
- Кірія Адріана, добрий ранок, - вона схилила голову, але я встигла помітити в її очах сльози.
О боги, вона ж залишилася вчора на цьому варварському бенкеті... Серце стиснулося в грудях.
- Хейді! Що вони з тобою зробили?!
- Усе добре, кірія Адріана, - вона тихо заговорила, начебто боячись, що за дверима почують її скарги, і зробила крок уперед. - Мені наказали зібрати вас до обіду.
І правда, краще обійтися без розпитів. Хто знає, що їй буде за ці слова... А я ніяк не можу її захистити! Тим часом Хейді підійшла до широкої лави й прийнялася розкладати на ній принесену тканину. Я підійшла ближче, і погляд відразу наткнувся на відкритий ліф розшитий дорогоцінним камінням й золотими нитками. І широка шовкова напівпрозора спідниця. Костюм танцівниці! Він змушує нарядитись мене в костюм танцівниці! Вирішив вказати моє справжнє місце! Чи... хоче зробити однією зі своїх наложниць?! О боги...
- Хто передав це вбрання для мене? - я заговорила спокійно, намагаючись нічим не видати своїх щирих емоцій.
- Кірія Етхельда, - Хейді опустила погляд.
Звичайно. Хто ж ще! Мої слова зачепили її не на жарт. І швидше за все, тепер мене віддадуть чужоземцям для їхніх варварських утіх.
Ні вже! От тепер точно настав час діяти. План власної втечі народжувався на ходу.
- Що ж, добре, - я кивнула, а потім підійшла впритул до Хейді й зашептала. - Тебе били? Над тобою... знущалися ці варвари?
Відповіддю був слабкий кивок, від якого рішучість лише зміцніла.
- Мені... мені дуже жаль, - я знову обхопила її крижану долоню. - Але усе ще може бути як раніше. Тобіас живий і він незабаром з'явиться з нашими союзниками. І я повинна знайти його, я повинна тікати. І мені знадобиться твоя допомога.
Дівчина завмерла й підняла на мене погляд повний страху. І від такого близького контакту реальність знову розчинилася перед очима. Я вже бачила ці три миті, бачила її смерть. І вона наступить не швидко.
- Якщо ти боїшся й не хочеш, я зрозумію. Але сидіти закритою й просто дивитися на все це вище моїх сил...
Хейді обхопила мою руку двома долонями й кивнула на знак згоди. Що ж. Добре. У думках з'явився чорний хід для слуг, що вів саме повз головний вхід убік просторого королівського саду....
- Чим я можу допомогти? - вона проговорила майже беззвучно.
- Зараз я розіб'ю дзеркало й поріжуся. Ти покличеш стражника. І мене, швидше за все, відведуть у лікарняне крило. Навряд чи лікаря будуть відривати від його роботи... Не факт, звичайно, але спробувати варто. Ти можеш допомогти стражникові добратися до лікарів, тому що він тут явно не орієнтується. Але тільки по північному коридорі, добре?
Хейді охоче кивнула. На її обличчі з'явився рум'янець, а очі гарячково заблищали.
Я підійшла до невеликого столика з моїми помітно поріділими прикрасами й обрала невелику гостру брошку. Підняла поділ плаття й, зчепивши зуби, різко провела вістрям по щиколотці, а потім ще й по долоні, для переконливості. З'явилася тонка червона смужка. Шкіру обпалило від болю, але я начебто не зважувала на нього. Серце скажено колотилося в грудях. Усередині все бушувало з нетерпіння.
