Непокірний трофей - Олена Гуйда
В очах відьми спалахнув такий вогонь, що здавалося навіть настінні смолоскипи померкли на мить.
- Відтепер - ти рабиня, і твоє життя залежить від волі нового короля, - прошипіла Сніжна відьма. - И якщо тобі накажуть, ти будеш плазувати біля його ніг і скиглити, як сука, просячи почухати за вухом.
- В Елехорії єдиний правитель. І його ім'я Тобіас Тиммерманс, - я заговорила впевнено й не опускаючи погляду. - Й вигнаний з рідних земель загарбник ніколи не стане справжнім королем цих земель.
- Ти забуваєшся! - гострі сильні пальці блискавично вчепились у моє підборіддя. - Я особисто вирву твій...
- Етхельда! - низький бархатистий голос обірвав Сніжну відьму на півслові. І, як не дивно, вона замовкла, забрала від мене руки й навіть зробила крок назад, кинувши на ватажка швидкий погляд. - Наглянь за Кейхом.
Відьма різко видихнула нагородивши мене повним ненависті поглядом, але розвернулась й швидким кроком вилетіла із тронного залу.
- Виходить, не твій володар? - Вигнанець заговорив із мною, піднявши брову й прищулившись. Але навіть не піднявшись із батьківського трону.
О небеса, я змушена була стояти, як простолюдинка перед вигнаним зі своїх земель бурлакою. Яка ганьба.
- Ні. Цими землями не одну сотню років правили Тиммерманси, і доти, поки живий мій брат, ти не зможеш назвати себе королем, - спрямувала свій погляд йому в обличчя й... нічого. Він не дивився мені в очі. Прокляття...
- Виходить, потрібно всього лише вбити боягуза, що втік із власної фортеці, залишивши рідну сестру на потіху воїнам? - у його голосі почулося глузування. - Якби я знав, не став би навіть вести воїнів у бій. Хоч це б їх страшно розчарувало. Мій народ не звик втікати від битви. Боги люблять сміливих.
У залі пролунав регіт, брязкіт срібних кубків і різноголосі завіряння дістати боягуза хоч з-під землі й показати народу Елехорії із чого він зроблений. Губи Вигнанця вигнулися в якійсь хижій, злій і гордовитій посмішці, і він підняв кубок, осушивши його разом з іншими воїнами.
- Боги люблять справедливість. І наші війни для них усього лише цікава зайнятна гра, - мій голос задзвенів і я відчула, як напруга в залі зросла. - Але справедливість восторжествує. І дуже скоро ти пошкодуєш про те, що ступив на ці землі.
Щось усередині здригнулося. Може, це і є мій останній день? Своєї смерті я, на жаль, не бачила жодного разу в житті...
- Правда?! - він знову посміхнувся, блиснувши рівними білими зубами. І якось рвучко піднявся з місця. В одна мить і він з’явився просто переді мною, обдавши мене ароматом вина з наших льохів і чогось ще... незнайомого мені. Він легенько піддяг моє підборіддя, змушуючи дивитися йому в очі. - Може, ти мене змусиш пошкодувати? Адже чоловіків у цих землях я не бачив!
І знову магія огорнула мою свідомість блискавично. Реальність перед очима в одну мить зникла, поступаючись місцем трьом митям. Трьом ударам серця. Сонце, що палить пекуче. Варвари. Стріла простромлює серце. І останнє, що бачу за спиною Вигнанця... Джералд?! Невже він?!
Незабаром. Зовсім скоро вони повернуться! І смерть наздожене Вигнанця зовсім скоро!
Реальність нахлинула різко, разом з уважним, вивчаючим і глузливим поглядом варвара. Але моє серце раділо. Надія окриляла й дарувала довгоочікувану радість.
- Ти будеш боротися з дівчиною? - заговорила, борючись із бажанням завдати удару першою. - Піднімеш руку на ту, що завідомо слабкіше тебе? Так чинять тільки боягузи.
- А ти хочеш, щоб я вчинив з тобою так, як вчинив би воїн з дівчиною?! - і в його погляді з'явилося щось зле, небезпечне.
Я знала, що трапилося з дівчатами в палаці. І трапляється щораз, коли воїни того побажають і від жаху в мене оніміли пальці, а кров відхлинула від обличчя.
Він різко смикнув мене за руку й силою потяг до декількох змучених наляканих служниць, що намагається підлаштуватись під далекий ритм і рухатися в танці. Виходило погано. Але дивно було б очікувати від них гарних танців.
- Раз вже так... - він штовхнув мене на підвищення. - Згадай, що ти дівчини - розваж моїх воїнів. Казали - ти прекрасно танцюєш... так танцюй!
Незабаром, зовсім скоро його життя обірветься. Але чи призначено мені дожити до цього дня? Але й втрачати мені вже, по суті, було нічого.
- Ти можеш позбавити мене життя, але я ніколи не підкорюся твоїй волі.
Його губи знову зігнулися в усмішці. Такій, від якої мороз по шкірі пішов. Короткий кивок і... тишу, що наступила, пронизав жіночий скрик. Погляд метнувся в юрбу варварів і відразу вичепив тендітну фігурку Хейді, затиснуту в руках у вартового.
- Мені розповідали, що добродії у ваших землях цінують слуг і рабів, - заговорив він спокійно, вкрадливо, але від того ще більш лякаюче. - От ми й перевіримо, принцеса. Або ти виконаєш моє прохання, або...
Це все гра. І зараз цей Вигнанець вважає себе богом...
Варвари, розпалені вином і бажанням, рушили в нашу сторону. І ніщо їх не стримувало. За спиною почулися молитви й схлипи служниць. Хейді вся стислася в грубих руках варвара, які м'яли й рвали ніжну тканину сукні. А слідом у руках чоловіка блиснув ніж.
- Принижувати знедолених й слабких ваша доля! - я проричала, а потім ривком зірвала із себе накидку, маючи намір перетягнути загальну увагу. І миттєво відчула сотні липких поглядів. Ніхто не загине сьогодні з моєї вини. Я не доставлю варварам такого задоволення. - Я станцюю!
