Непокірний трофей - Олена Гуйда

Усе вийде. Я впораюся.

У наступну мить я з усією сили жбурнула скриньку із прикрасами у своє відображення. Скло відразу тріснуло, а осколки лунко розлетілися по кімнаті. Я тим часом звалилася на підлогу, заволавши якнайгучніше й правдоподібніше.

Хейді відразу кинулася до дверей і, зсутуливши плечі, застукала.

- Прошу! Відчиніть! - голос дівчини тремтів. - Кірія Адріана вся в крові! Прошу!

Двері негайно відчинились. На порозі з'явився вчорашній вартовий з усмішкою на обличчі. Він недовірливо оглянув кімнату й спрямував свій погляд на мене.

- Піднімайся! - він гаркнув. - Від таких подряпин ще ніхто не вмирав! І давайте швидше приберіть отут все!

- Не можу. Мені боляче, - я стисла рану й навмисно розтерла кров по нозі.

- Відображення не сподобалося, раз дзеркало вирішила розбити? - варвар мерзотно посміхнувся. - Не подобається бути в шкірі повії? Піднімайся! Ти сьогодні знову будеш розважати нас своїми танцями.

- Боюся, не зможу. Я на ногах-те ледве стою. Передайте вашому володареві, що танцювати на його обіді я не буду.

- І не сподівайся! На обіді ти маєш бути присутньою! Може, сьогодні будуть і не тільки танці, - він вискалився й облизнув пересохлі губи, а потім гаркнув на Хейді. - Ти! Є у вас тут лікар?

- Так, - вона охоче кивнула. - Потрібно спуститися вниз...

- Покажеш дорогу! І без дурощів! - варвар знову зиркнув у мій бік. -  А ти піднімайся! І не сподівайся, що ти пропустиш обід! Ти ж будеш головною стравою!

Чудово! Краще й бути не могло!

Хейді допомогла мені піднятися, а потім підхопила під лікоть. Ледь наступаючи на порізану ногу й з підтримкою Хейді, я рушила вперед. Зараз він не став кликати нікого на допомогу, мабуть не відчуваючи ніякої небезпеки від закривавленої мене й мовчазної наляканої служниці.

Але раптово він зупинився, а потім перехопив мою руку, вчепившись у неї мертвою хваткою.

- Мабуть, я тобі допоможу, - він провів вільною рукою по моїм грудям, викликаючи хвилі відрази. - А ти йди вперед!

Хейді перелякано відсахнулась, а потім трохи забарившись, направилася вперед по коридорові. Ох, і як же мені тепер вирватися із цього захвату?!

- Ну що, принцеса, пихи вже зменшилося? - стражник зашептав прямо над вухом, обдаючи мене запахом кислого вина. - Чию постіль будеш гріти сьогодні?

Чорний хід зовсім поруч. Залишився всього один поворот....

- Лікарняну постіль, - я процідила крізь зуби, намагаючись відсторонитися якнайдалі.

- Й не сподівайся, - він вискалився. - Після обіду я заберу тебе собі.

Пора! Я різко сіпнулася, а потім із усього розмаху зарядила ногою чоловікові по коліну. Варвар, що не очікував такої спритності від покаліченої дівчини на мить забарився, а потім спробував мене схопити, але я вже кинулася вперед із всіх ніг. Мені в спину почулися прокльони, Хейді скрикнула... Але я не оберталася.

Звернула за ріг і кинулася до третьої колони праворуч. Чорний хід. Він уже так близько! Потягнула на себе за уступ, і відразу в стіні утворився вузький прохід. Підхопивши поділ сукні, я пірнула в темряву й поквапилась зачинити за собою двері. У ніс ударив аромат пилу й затхлості.

Серце вистрибувало із грудей. Груди обпалювали від задухи. Перед очима все розпливалося...

Щосили я кинулася вперед по вузькому темному коридорові. Дісталась сходів, що вели на перший поверх. Поділ сукні плутався сповільнював біг, ноги роз'їжджалися по натертій підлозі. Але мене було не зупинити. Зараз цей варвар оголосить про моє зникнення й вибратися з території палацу буде неможливо. А зараз є шанс. Невеликий, звичайно...

Коридор першого поверху петляв і вився, нагадуючи мені про минуле. Про наші таємні вилазки в сад пізньої ночі, про гру в хованки з няньками, про таке щасливе й безтурботне, але таке далеке дитинство...

Попереду замаячив просвіт. Затхле повітря прошило знайомий запах вулиці. От він, вихід.

Штовхнула двері й, прищулившись, виглянула в щілину, що з'явилася. Нікого. І начебто б не чутно голосів варти... Вислизнула на вулицю й кинулася в тінь широких колон. Мені всього лише потрібно добратися до літнього саду, загубитися серед кипарисів і розкидистих сосен. А за ним - місто...

Десь збоку мигнула якась біла пляма, але я не зменшувала крок. Неслася так, що кров гуділа у вухах. Але вловила знову ледь помітний рух і... от уже прямо переді мною застигла скуйовдивши шерсть величезна білосніжна плямиста кішка! І хижий погляд її жовтих палаючих очей не передвіщав нічого доброго...