Діамантовий шрам - Мирослава Білич

- Ти сумуєш, мила?

Коханий накрив мою руку своєю, мужньою і гарячою. Цей жест змусив усміхнутись. Все він помічає і відчуває стосовно мене.

- Зовсім трохи, бо тепер я змушена втратити роботу.

- Я дещо встиг зробити без твого відома, але остаточне рішення залишається за тобою...

Руслан кивнув на покоївку і та принесла йому якісь папери. Простягнув до мене документ, у якому зазначалось прийняття мене до медичного вишу. У мене аж руки затрусились від здивування. Підняла очі і застигла у нерозумінні.

- Ти – чудовий медичний працівник і заслуговуєш стати повноцінним лікарем. Такий талант мусить бути поміченим і втіленим у життя по максимуму. Ти ж хочеш цього, Іванко?

Мені довелось давно забути про це бажання і змиритись зі своєю долею. І досі не можу звикнути до теперішніх можливостей. Авжеж, я хочу, тільки трохи страшно.

- Що ж я робитиму серед молодих студентів?

Руслан розсміявся, а синок його наслідував милим сміхом, чим ще сильніше порадував свого батька.

- Розповідатимеш їм про свою молодість у часи динозаврів.

Наступного ранку звільнятись я йшла з хорошим настроєм. Бо це кінець моїх маленьких досягнень в улюбленій роботі. Зовсім скоро стартує початок великих звершень, і я із задоволенням вчитимусь лікарській справі. Василь Степанович здивував реакцією на моє рішення.

- Нарешті ти поряд зі справжнім чоловіком. Я радий, що мені знайдеться гідна заміна. Яку спеціальність плануєш обрати?

- Лікар репродуктолог. Думаю, мама мною пишалась би.

Після розмови Василь Степанович зібрав усе відділення й оголосив про моє звільнення у зв’язку з вступом до вишу. Про скандал із хабарем всі вже встигли забути, бо підставну пацієнтку затримали за шахрайство на очах персоналу і пацієнтів. Всю провину повісили на плечі цієї жінки, яка нібито вкрадені гроші намагалась обманом підкласти мені. Тож йшла я з рідного відділення із чистим сумлінням і піднятою головою. Хоча це було важко, бо я вкотре втрачала частинку приємних митей у житті. Та й свого наставника тепер бачитиму рідше.