Діамантовий шрам - Мирослава Білич

«За дверима мене чекав не лише кривдник, а ще й два великі чемодани, які він поспішив вхопити. Я не витримала і наважилась запитати:

- Що це?

- Русий наказав ці речі віддати... Вам!

- Я залишаю їх Русому, на пам’ять.»

Все довкола змінилось і стало іншим, а тут минуле застрягло в часі. Воно дочекалось мене у незмінному вигляді, хай і не той самий дім, та просякнутий тією ж атмосферою. Руслан залишив для мене приємні спогади, які ранять сильніше холодної зброї, холодом неповернення. Бо зупинилось тут все разом із його серцем.

Мов заворожена, я одягнула ту саму легку сукню, яку одягала для зустрічі з Русланом, вона сіла ідеально. Моє тіло залишилось колишнім, змінилось лише обличчя, стало дорослим і очі геть з іншим поглядом. У такий інтимний момент не обійшлось без спогадів про Сергія. Поки переодягалась, помітила добрячий синець на плечі, сліди від його пальців, та й щока крізь шар косметики пробивала фіолетовим відтінком, боліла і припухла зсередини. У дзеркалі відбився краєвид із вікон, які виходили на задній двір. Стало цікаво, що там за моїми вікнами. Підійшла і... вже не змогла стримати сліз, бо спогади накрили з головою. Якщо у нашій з Сергієм квартирі спогадів була папка, захована далеко у шафі, то тут – все ними засипано, і нема куди сховати. Над штучним ставком колихалась від вітру геть молоденька плакуча верба. Її листочки тремтіли і переливались сіро-зеленими відтінками.

«Коли вже майже пішла на дно, дужі руки чимдуж потягнули нагору. І я вчепилась за нього з останніх сил, за останню надію на спасіння. Вже на землі, заходячись кашлем і тремтячи від шаленого холоду, зрозуміла, що і досі тримаюсь за сильного чоловіка. Ціпко стискала пальцями його міцні руки, які покрились краплинками води і мокрими доріжками від них. Чоловік у відповідь так само стискав мене, не думаючи відпускати. На його обличчі був переляк і біль...»

«- Ти вирішила втекти, бо засумнівалась, що Сергій тебе забере? Не можеш повністю довіритись людині, яка може роками вравно брехати, так?»

Відійшла від вікна і повільно опустилась на ліжко, помітила на комоді портрет Руслана. Усміхненого, повного життя із радісним блиском у очах і... все, я не витримала. Підійшла до високого комода і взяла до рук фото, сперлась на холодне дерево, бо ноги почали підкошуватись. Картинками перед очима почав з’являтись його хворий вигляд, коли ми бачились востаннє. Я не могла мовчати більше, я не витримувала стільки спогадів і переживань. Почала гірко плакати і кричати про нестерпний біль коханому чоловікові, що дивився на мене з фотографії.

- Чому?! Скажи, чому ти мене покинув, Руслане?! Я ж усе тобі пробачила, чуєш, все пробачила! Так же не може бути, ти ж такий сильний. Я покохала тебе одразу і кохатиму все життя. Мені боляче, мені так боляче...

- Іванко!

Голос. Цей до болю знайомий голос, він же не міг мені почутись. Перестала ридати і тремтячими руками поставила назад портрет. Я боялась повернутись, бо розуміла, що зійшла з розуму і ззаду порожня кімната. Мені і запах його примарився, і він сам. Обережно і повільно обернулась, щоб загорлати німим криком. Руслан. Такий справжній і живий, дихає часто-часто і дивиться поглядом, повним болю. І ні, він мені не ввижається, бо таким його ніколи не бачила. З колишнім сильним тілом, обличчям, вкритим дрібними зморшками у кутиках очей, і сивим волоссям на скронях. Я так і не змогла вдихнути повітря, не дав шок і ступор. Його образ почав розпливатись у очах, аж доки не зник у цілковитій темряві...