Діамантовий шрам - Мирослава Білич

- Я відпущу Іванку, якщо ти віддаси мені всі записи!

- Ні! Ти отримаєш лише копії, для вечірнього перегляду перед сном. Я вже не повернусь до тебе спиною без зброї, знаю, чим все може закінчитись. Якщо не чіпатимеш мене і мою сім’ю, ні одна жива душа ці записи не побачить. Я людина слова, і ти це знаєш. Твоя гарантія – мій спокій!

Сірий все зрозумів, з розбитого погляду це можна було зчитати. Я вирішив його карати довго і болісно, щоб добре все обдумав і збагнув. Він хотів зі мною тягатись? То хай стоїть до кінця. Вистачило розуму, щоб боротись із невинною жінкою? То хай вистачить сил це робити із сильнішим за себе.

- Добре, я згоден. Ти виграв!

Прозвучали його слова надто жалюгідним і переможеним тембром голосу. Навіть плечі опустились, а ще погляд ковзнув по стволі на асфальті.

- Не раджу навіть думати. Поки куля летітиме у мій бік, докази вже встигнуть відлетіти до потрібних рук. А знаєш, шкода мені тебе, Сергію, прикро тепер буде роками виплачувати кредит за пом’яте авто.

Хлопці звучно розсміялись. А я розвернувся, сів у авто і через хвилину рвонув з місця зі свистом шин по асфальті. Не забув кинути тріумфальний погляд переможеному супернику. Приємно дражнити хижого звіра, коли той у надійній клітці. Набагато краще це робити, знаючи, що клітку збудував довкола нього ти сам.