Темна Академія - Марина Сніжна

– Крихітко, хіба це погано? – Лоран знову кинув на мене швидкий погляд. – Але нічого, для цього ми ще матимемо час.

– І не мрій! – я спробувала висмикнути руку із його захвату, але він не дозволив.

– Не я, так хтось інший. Подумай про це, руда, – безцеремонно заявив дроу. – Хіба ти ще не зрозуміла, куди потрапила? Чула декана? Тут діють лише закони сили. А ти, нехай навіть зухвала і можеш вибісити кого завгодно, лише слабка людина.

– Значить, і ти мені своє покровительство пропонуєш? – невесело пожартувала я. – Це ж треба, яка я популярна!

– Що означає «і ти»? – мене вразило, яким напруженим і злим тоном Лоран це промовив. Навіть не одразу знайшла що відповісти.

– Не має значення, – буркнула і відвернулася.

Наступної миті і незрозуміла поведінка дроу, і моє обурення з приводу стурбованості місцевого чоловічого контингенту втратило будь-яке значення.

– Лоране! – напівпридушеним голосом сказала я, ледь не спіткнувшись, і простягла тремтячу руку вліво. – Там!

Глянувши у вказаному напрямку, дроу вилаявся.

– Відрижка гобліна! Нас таки почули! А у мене навіть зброї нема!

Біля дерева, що знаходилося за кілька кроків від нас, стояли три моторошні постаті і трохи розгойдувалися. Тепер я зрозуміла, наскільки й справді була дурна, прийнявши Лорана за одного з невпокійних. Цих сплутати з живими просто неможливо! При світлі зірок поблискували оголені в деяких місцях кістки. Шкіра, що розкладалася, висіла лахміттями разом з напівзітлілим одягом. Вітер, що подув у наш бік, доніс огидний трупний запах, від якого до горла одразу ж підкотила нудота. Я лише дивом стримала блювоту і затиснула ніс і рота долонею, дихаючи через раз. Істоти втягнули повітря тим, що в них залишилося від носів, і видали моторошне глухе гарчання.

– Лоране, тікаємо! – я першою зірвалася з місця, тягнучи за собою дроу.

– Стій! – заволав він, першим побачивши те, що я, охоплена панікою, ще не помітила.

Попереду, якраз на шляху, що вів до галявини, стояло ще п’ять невпокійних. Ми загальмували за кілька кроків від них. Істоти, жахливо підволакуючи ноги, рушили до нас, прагнучи ще більше скоротити відстань.

Ми метнулися назад, але звідти теж почулося голодне гарчання тягнучих до нас кінцівки тварюк.

– Лоране, що нам робити? – тепер уже я вчепилася в нього так, що він болісно скривився.

– Так, не панікуємо! – напружено сказав дроу, але я бачила, яким неспокоєм сповнені його очі.

– Не панікуємо? – скрикнула я. – Як тут можна не панікувати?! Нас зараз з’їдять!

– Твій страх їх тільки підштовхує, – сказав він, примружившись.

– О, Тараш, допоможи нам!

Я підняла обличчя до небес, хоч і розуміла, що у цій ситуації навіть велика богиня навряд чи допоможе. Проклинала себе за нерозсудливість, а Лорана за стурбованість. Взагалі проклинала той момент, коли переступила поріг Академії. Невже ось так безглуздо закінчиться моє життя? Я буду з’їдена моторошними тварюками у прикордонному лісі. А потім мої мертві останки, якщо, звісно, від мене взагалі щось залишиться, блукатимуть тут і також жадатимуть живої плоті. Від цих думок паніка лише посилювалася, хоч я й розуміла, що цим ділу не допоможеш.

– У нас навіть зброї нема! – простогнала я, повторюючи слова Лорана і гарячково озираючись.

Лоран помітив неподалік важкий сук дерева і підняв. Очистив від дрібних гілок і покрутив перед очима. Я скептично вигнула брову.

– Ти справді думаєш боротися з ними цим?

– Ну, все ж таки краще, ніж нічого.

Дивлячись, як навколо нас все сильніше змикається кільце, я жалібно схлипнула.

– Може, ти знаєш якісь бойові заклинання?

– Одразу видно, що ти людина, – навіть у такій ситуації він не втримався від того, щоб мене не образити! – Ніхто без дозволу не має права поширювати бойові заклинання. Вони лише для особистого користування спеціально навчених магів. У мене є деякі здібності до телекінезу. Але, боюся, довго стримувати невпокійних я ними не зможу. Це вимагає надто великих витрат енергії.

– Але ти все одно спробуй! – попросила я, і він кивнув. – А мені що робити? Я можу чимось допомогти?

– Просто не плутайся під ногами! – процідив він. – А, так, тепер можеш кричати. Гірше вже не буде, – похмуро пожартував дроу. – Але є надія, що наші почують і підійдуть раніше, ніж нас розірвуть на шматки.

Пропонувати двічі йому не довелося – я закричала так, що навіть невпокійні на якийсь момент призупинили рух. Повернувши голови в різні боки, ніби намагаючись усвідомити, в чому причина шуму, вони знову продовжили свій невблаганний крок.

– Так, у мене виник план! – дочекавшись, доки я вирішу набрати повітря в легені для наступного крику і зроблю паузу, сказав Лоран. – Я спробую за допомогою телекінезу розкидати тих, що на шляху до галявини. І ми кинемося прямо через них. Але треба буде бігти дуже швидко, зрозуміла?

Я кивнула і вирішила, що поки більше не кричатиму. План Лорана давав хоч якусь надію! Зволікати далі було не можна. Гарчання за спиною чулося вже зовсім близько. Лоран підняв руки в сторони, наче розштовхував щось невидиме. Я бачила, як на його чолі здулися вени від жахливої ​​напруги. П’ятеро невпокійних, наче підхоплені сильним поривом вітру, здійнялися нагору і попадали по обидва боки потрібної нам стежки. Тієї ж миті ми зірвалися з місця і помчали між ними. Лоран біг позаду, прикриваючи мене і розмахуючи ціпком.