Темна Академія - Марина Сніжна

ГЛАВА 14

Поступово всі вгамувалися. Та й утома разом із хвилюваннями дня давала своє. Адепти, вмостившись прямо на траві навколо вогнищ, занурилися в сон. Окрім вартового, якого залишили за розпорядженням декана. А то хтозна, що може статися? Раптом погань пролізе навіть крізь сплетені викладачами заклинання вогняних мереж? Втім, цей самий вартовий, хлопець із команди Ельмера Лунта, майже одразу забув про свої обов’язки і мирно сопів, як і решта. Та й погань лізти з усіх щілин не поспішала, чим трохи розчарувала мої очікування. Все ж таки, коли знаєш, що ти в безпеці, цікаво поглянути на те, про що тільки чула.

Чому я не спала, важко сказати. У голові крутилося надто багато думок, і вони не хотіли мене залишати. Про покинутий будинок, що звикла вважати своїм. Про матір та Парнісу. Про ненависного зеленоокого мерзотника. І, звичайно, про гарного чоловіка, образ якого ніяк не могла вигнати із серця. Ірмерія Стайліра.

Я вдивлялася в темряву, що згущувалась за межами освітленого кола. Намагалася розрізнити за гілками дерев та кущів загрозливі постаті. Але все було тихим та мирним. Та й ніч видалася напрочуд ясною. Небо щедро всипане зірками. Жодна хмаринка не приховує собою щербатого обличчя місяця.

Судячи з того, що з ротів сплячих раз у раз виривався пар, зараз, напевно, холодно. Адепти тулилися одне до одного, прагнучи хоч якось зігрітися. Навіть форма не надто допомагала. Я вкотре пораділа, що сама холод переношу легко. Майже взагалі не відчуваю. Руки залишалися такими ж теплими, а зуби й не думали стукати. Проте тіло виявляло занепокоєння з іншого приводу. Дуже хотілося в туалет. Але ж не робити свої справи прямо на галявині, нехай навіть усі сплять? Раптом хтось, як і я, тільки вигляд робить. Згадала, як хлопці мочилися прямо крізь мережу сплетених заклинань, ще й змагалися, у кого далі струмінь потрапить. Вони анітрохи не соромилися нас із Шейріс. Навіть навпаки, посміювалися, дивлячись на наші невдоволені фізіономії. Ми ж із нею ні за що у світі не погодилися б справити фізичні потреби в усіх на очах. Але Шейріс вже спала, а уві сні з цією проблемою впоратися легше. Я ж крутилася з боку на бік, відчуваючи, що з кожною хвилиною мої муки лише посилюються.

Знову придивилася до темряви і, переконавшись, що нічого підозрілого там немає, вирішила ризикнути. Зрештою, далеко заходити я не збиралася. Відійду на кілька метрів за найближче деревце, швиденько зроблю свої справи і назад. Ніхто навіть не дізнається, що я виходила за межі захисного кола. Чим сильніше крутило в сечовому міхурі, тим більше переконувалася, що ідея хороша. Навряд чи я витримаю до ранку!

Обережно відсунувшись від Шейріс, я піднялася на ноги. Крадькома, намагаючись не зачепити когось із сплячих, рушила до краю галявини. Біля самого кордону на кілька секунд завмерла, завагавшись. Але все ж таки зробила вирішальний крок і ковзнула у темряву.

Попри побоювання, ніякі чіпкі пальці з гнилої плоті не схопили і не стали терзати моє тіло – і я з полегшенням видихнула. І все ж таки серце колотилося швидше, ніж зазвичай, від усвідомлення того, що небезпека може ховатися десь поблизу.

Знайшовши підходящі кущики, я швидко зробила свої справи, і на обличчя сама собою наповзла посмішка. А життя-то налагоджується! Тепер, може, й заснути зумію нормально.

Я вже вийшла з укриття і зібралася повернутися до своїх, коли вловила за крок від себе рух. Чиясь постать вислизнула з-за дерева. А я, відразу охоплена панікою, навіть не стала розглядати деталей. Видавши напівзадушений схлип, заміталася, не знаючи, куди тікати. Постать якраз була між мною і галявою, і сіпнулася в мій бік.

І я кинулася геть, не розбираючи дороги і не думаючи взагалі ні про що, крім того, що треба тікати. Усвідомивши, що позаду лунає звук уривчастого дихання і тупіт ніг, остаточно втратила розум. Запізно зрозуміла, що можна закричати. Але горло ніби перехопила чіпка рука, і я могла видавати лише хрипи. Якби позаду зараз почулося гарчання чи щось у цьому роді, мабуть, просто впала б на землю, паралізована жахом.

І все ж таки розум обпалила блискавкою недовірлива думка: як труп, що напіврозклався, може так швидко бігти? Ще й дихати! Не встигла я про це подумати, як мене за плече вхопила чиясь рука, і я нарешті повернула собі здатність кричати. Від мого вереску, напевно, знепритомніли найближчі нічні птахи.

Одразу ж рота затиснула прохолодна долоня, і я затріпалася в чиїхось міцних обіймах. Крізь паніку, що накочувала хвилями, все ж таки спробувала зосередитися на думках, які намагався сформулювати бідний приголомшений розум. Від мого переслідувача не йшло ніякого поганого запаху. Якщо, звісно, не вважати такими запах поту та багаття. Коли мозок нарешті зумів порівняти два і два, я перестала пручатися і вивернулася, прагнучи подивитися в обличчя того, хто мене тримав. Одразу ж в горлі захлинулися непристойні лайки, які тільки знала. Лоран!

Він посміхався, дивлячись на мене, і з явним задоволенням притискав до себе моє тіло, що продовжувало звиватися.

– Я приберу руку, але не смій кричати! – насмішкувато промовив дроу. – Тебе й так, напевно, вже вся навколишня погань чула.

Я кивнула, буравлячи його неприязним поглядом. Він опустив руку, звільняючи мій рот. Втім, та ж зухвала кінцівка негайно прийшла на допомогу другий і ще сильніше охопила мою талію.

– Якого демона, Лоране?! – прошипіла я, намагаючись вирватися. – Ти мене до напівсмерті налякав! Не міг раніше дати зрозуміти, що це ти?!