Темна Академія - Марина Сніжна

Я, як могла, виконала його вимогу і побачила, як викладачі стурбовано перезирнулися.

– Це первинна нечисть. Одна з тих, що створила перших невпокійних. Ці тварюки набагато небезпечніші. Боюся, якщо йому не допоможе цілитель, вже до ранку ми отримаємо нового невпокійного, – похитав головою декан.

Я не стримала зляканого зойку.

– Переносити його не можна, – продовжив декан. – Чим швидше кров струмує по жилах, тим швидше зараження. Його треба тримати зараз у спокої та позбавлятися заражених тканин. Комусь доведеться вирушити за цілителем до Академії.

– Я піду! – піднявся Едвін.

Декан глянув на нього з симпатією, але похитав головою.

– Ти поки що не маєш потрібних навичок, щоб вижити в прикордонному лісі.

– Гаразд, я це зроблю, – підвівся з місця майстер Кулак. – Окрім вогняних заклинань я можу ще кілька сюрпризів тварюкам підкинути, – посміхнувся він.

Згадавши, що куратор наполовину демон, я зрозуміла, що він знає, про що говорить. Невпокійні бояться вогню, а здатність керувати ним у раси демонів вроджена. Декан кивнув на знак схвалення, і Соннер Даймін одразу попрямував геть. Ми всі проводили його поглядами, сповненими поваги, і знову вся увага зосередилася на тому, що відбувалося біля пораненого.

Денор Лорн уже приніс декану розпечений ніж. Лезо, що набуло червоного відтінку, яскраво виблискувало при світлі вогнища. Я до крові закусила губу, щоб не закричати, коли лорд Байлерн занурив його в плоть Лорана і став швидкими впевненими рухами зрізати набряклу почервонілу шкіру.

Якоїсь миті дроу прийшов до тями і закричав, сіпаючись у руках воїна.

– Тримайте його! – рикнув декан і Чарунчик з Лорном одразу ж кинулися на допомогу, утримуючи адепта, що намагався звільнитися.

Шейріс сховала обличчя на моєму плечі, не в змозі дивитися на це. Схоже, і вона не позбавлена слабкостей. Я ж не могла змусити себе відвести очі, наче від цього залежало життя. Мені важливо було знати, що з Лораном усе буде гаразд, що йому допоможуть. Нехай це й безглуздо, але я відчувала відповідальність за нього. Провину за те, що сталося. Якби я не пішла до лісу, з ним усе було б гаразд. Звичайно, це безглуздо. Адже ніхто його не змушував іти за мною. Але я все одно нічого не могла з собою вдіяти.

– Потерпи, хлопче, – несподівано м’яким голосом промовив декан. – Це необхідно, розумієш? Потрібно зрізати заражені ділянки. Я міг би занурити тебе в сон, але поки ти в нестямі, отрута проникає ще швидше.

Лоран, із прокушеної губи якого текла кров, судорожно кивнув.

– Тобі дуже пощастило, що зумів втекти від тієї тварюки, – знову заговорив декан, намагаючись відволікти його. – Ти щасливчик, розумієш? Від первинної нечисті неможливо втекти. Навіть вогонь здатний її лише налякати, але не знищити.

– До речі, а як ви втекли? – почувся тремтячий голос рудого, що в цей момент теж улаштувався поруч зі мною і Шейріс.

Питання з тих, на які мені й самій хотілося б отримати відповідь. Я толком не розуміла, що сталося.

– Її щось злякало, – нарешті відповіла я. – Не знаю, що саме. Може, вас почула.

Я помітила, як сповнені болю очі Лорана від звуку мого голосу заметалися, ніби намагаючись знайти джерело. Підкоряючись несвідомому імпульсу, піднялася, м’яко відсторонивши Шейріс, і підійшла ближче. Сіла поруч, щоб Лоран міг мене бачити, і постаралася поглядом висловити все моє занепокоєння про нього.

– Ти вдарила її палицею, – глухо промовив він, не зводячи з мене примружених очей. – Тому вона мене випустила... А потім вона повернулася до тебе і...

О, Тараш, він таки бачив, що сталося? Може, зрозумів щось, на відміну від мене?

Декан кинув на мене швидкий погляд.

– А ти хоробра дівчинка. Не втекла, а спробувала відбити товариша. Гадаю, ти не така безнадійна. Хоча в тій ситуації зробила дурість. У вас обох не було шансу.

– Але ми обидва живі, – нагадала я тихо, і він усміхнувся.

– Повір, це можна назвати не інакше, як дивом.

– Чому вона тебе навіть не зачепила? – нове запитання Лорана змусило здригнутися.

Я відчула, як на мене спрямовуються загальні погляди. Навіть декан завмер, зупинивши рух ножа.

– Нечисть просто помчала геть. Я бачив її пику, коли вона проносилася повз, – процідив Лоран. – Вона тебе злякалася!

Я завмерла, збентежено хитаючи головою.

– Ти помиляєшся, Лоране! Це просто безглуздо, зрештою. Чого їй мене боятися? Ти просто все неправильно зрозумів. Тоді ти був у такому стані, що не міг усе адекватно сприймати. Гадаю, нечесть просто відчула, що до нас наближається допомога. Нехай навіть вона злякалася, але точно не мене.

– Дівчинка має рацію, – декан знову взявся за роботу, і Лорану стало не до суперечок. Він завив від нового болю. – Це найрозумніше пояснення, – додав він.

Я піднялася на ноги, що відмовлялися слухатися, і знову наблизилася до Шейріс, яка з занепокоєнням дивилася на мене. Опустилася поряд і спробувала заспокоїтись. Але в голові знову й знову прокручувалися слова Лорана: «Я бачив її пику, коли вона проносилася повз. Вона тебе злякалася!» А ще з глибин пам’яті наполегливо виринав ще один спогад і слова, сказані зовсім іншим голосом: «Якесь дивне відчуття. На межі інстинкту. Небезпека. Так, саме це почуття охопило мене тоді, коли я зазирнув у твої очі. Ніколи ще не відчував такої сильної емоції. Вона виявилася навіть сильнішою за пристрасть. Якоїсь миті здалося, що в твоїх очах я бачу саму смерть».